1964
«Дві дівчинки...»
Дві дівчинки
на трамвайній зупинці
жваво обговорюють
вчорашній день.
(Дівчата завше інакші
в своєму дівочому товаристві:
їхнім видом
відбивається кожен перехожий,
як хмарка на сонці).
Їм ніби подобається
не помічати
доброго, як благостиня
заждалого трамвая,
не хочеться думати,
що це — маленька радість,
котрої ліпше не відчувати:
настільки вона маленька,
що може зникнути.
Дві дівчинки
на трамвайній зупинці
діждуться трамвая іншого,
перекидаючись словами,
зайдуть у вагон
(їхатимуть — розмовлятимуть,
розмовлятимуть — їхатимуть),
і трамвай,
це добре створіння
цивілізації нашого віку,
так слугуватиме непомітно,
щоб ці двоє
навіть не дякували
за його людську добрість.
1964
«Отак і вікувати,..»
Отак і вікувати,
пізнавши роки мсти
(це — за добро заплата).
І — Господи, прости.
Не нарікаю, Боже,
на іспити важкі:
одним стражденним дрожем
злютовано віки.
Та виболіти землю —
нам! Зберегти живе —
нам! Вивершити стелю —
нам! І Господь зове —
нас! Бо його надія —
не фарисеї, ми
(не садукеї ж скніють
під мурами тюрми).
Нам шлях прослався вгору —
не вбік, не вниз, а — ввись.
Ми, добротою хорі,
до неба возмоглись,
Там наша Україна,
котра не знає ґрат,
а притиску, а кпини,
а помсти — й востократ.
В вселенському стражданні
один твій, Дніпре, зміст.
Держи ж свій біль на грані,
ти з ним одним зріднивсь
із клекотіння магми.
Натужний біль століть
заповідав нам Ягве.
Кричи ж, коли болить.
1968
«Верби навесні — немов човни...»
Верби навесні — немов човни.
Лаком і смолою трохи пахнуть,
і самі прокурені, пропарені,
мов діжки торішні.
Вербам — радість. Котики зійшли,
як зіходить ластовиння з виду,
в синім травні густо поросли
кучері, вітрами передрібнені.
Вербам — радість. Верби хилять стан,
хай пристаркуваті — — то даремно,
то даремно, бо сміється став,
молодо сміється став наш древній.
Скільки літ — на прив’язі човни,
жабуриння, кумкання, латаття.
Соловей витьохкує і тягне
на вологій волосині ніч.
Тут здасться — цілий вік — весна,
лаком і смолою пахне трохи,
а берегова драговина,
ще не завдає тобі мороки.
Вся сторожова твоя маєтність
до ставка збігає в кілька суголовків.
Тут, як кажуть, чисто все — твоє:
ти — його, воно ж — тебе пантрує.
На призволенні, між сонних див
огіркам, капусті, помідорам
це свічадо тихої води
видасться безберегим морем.
1964
Повернення Орфея
Харон суворо мовив: ні!
Пором відчалив. До Тенара
Надходить чорнокрила хмара.
В вечірнім палена огні.
І в громі — чується мені —
Дзвенить тривожена кифара...
Напевно, смерть тобі не пара,
Ганебна смерть на чужині.