«Сьогодні — неділя,..»
Сьогодні — неділя,
і раз на тиждень
можна признатись собі,
що набридли дисертаційні розділи,
набридли однаково добрі книги,
набрид розфасований на одеській фабриці
цейлонський чай.
Раз на тиждень
можна бути одвертим
і промовити:
цілоденні клопоти
сидять тобі в печінках.
Раз на тиждень
приємно піти до лісу,
де на круглих галявах біліє сніг.
Раз на тиждень
хорошо бутись в колі старого лісівника,
що, вивчаючи жерделі,
знає Персію, Малу Азію
і старезну, як світ, грушанку.
(Раз на тиждень
приємно побути поруч
майже незнаної дівчини,
яку ти любиш по-особливому:
чим далі від неї,
тим більше любиш,
коли ти й не думаєш
про фізичну із нею близькість,
але потерпаєш,
що вона дізнається про таку любов
і розсердиться).
Хороше, блукаючи добрим гуртом,
березовий пити сік,
милуватись криваво-червоною
жальною свидиною
і злегка роздумувати
про схожість свидини і кохання.
Хороше розуміти плин часу,
який ніби полишається обік нас
(— тобі — скільки?
— а тобі хіба не байдуже?
раз без спогадів, то й без літ).
Матріархальна грушанка,
зеленіючи прикорінням дерев,
брижить думи,
розпросторені на десятки тисяч літ:
одна — далеко позаду,
а друга — щойно народжує тебе,
так що між грушанкою
і цією проглядуваною думкою
ти існуєш, ніби в коробці,
яка не затискає тебе,
а ґречно подовжується на тебе...
Крім того:
як виспівують горобці!
Як тонкоголосять горихвістки!
Ш.1965
«Друзі на тебе чекають?..»
Друзі на тебе чекають?
То нічого.
Коли вміє чекати — той друг.
А втім, не буду і я свинею:
от тільки доголю праву щоку
(електробритва «Дніпро» нікуди
не годиться,
треба купити безпечну:
дешево й гарно),
тільки доголю —
і на трамвай.
Таки добре
хоч час від часу
звільнюватись від друзів.
Саме так:
лишився один,
увімкнув радіоприймач,
підставив люстерко
і сам себе переглядаєш,
як старий поетичний збірник.
Без друзів — добре.
А втім —
застібаємо комірець
(так, сорочко?),
дістаємо капелюх
(добрий день, самотнику!),
тепер пальто
(не сердься на мене:
тобі сумно, коли одне —
і тільки тремпель,
як музейна кістка викопної тварини —
з нього злецький сусід! —
я знаю, але не сердься на мене:
я ж поки що не цілком
звільнився від родимих плям
капіталізму,
щоб із почуття максимальної доброти
ніколи не скидати із себе).
Я тебе розумію.
Але не сердься:
бути абсолютно справедливим —
небезпечно:
можна поламати власний хребет.
Беремо ключ
(тобі добре, дурню:
на весь твій вік —
однісінька шпара),
і — гайда.
Трохи спізнююсь — не біда.
Затримався — і не треба
лякатись.
Усе гаразд.
Буде все — якнайкраще.
Друзі знають,
що ти їм друг,
нехай ти й великий-великий грішник.
Тебе прийматимуть і такого.
І такого — прийматимуть.
Бо хіба ж ти, знаючи кожного з них,
не відпускаєш, як Господь Бог,
гріхи кожного,
коли бачиш,
як посміхнувся суворий рот,
як начищені туфлі
у неохайного вчителя етики,
як лагідно розмовляє вчорашній христопродавець,
як, перепивши, п’яниця добре стоїть на ногах
ховаючи обличчя в розкриту «Правду».
Як людина, що проживає пенсію
за єдиний мозоль на вказівному пальці,
ходить сьогодні з перев’язаною рукою,
(а маленький біль від абсцесу
повернув лицем до людей
вчорашнього ката),
(тобто: хто бачив оце обличчя?
Він його замикав так само,
як тюремний сторож замикає на кілька замків
ув’язненого),
як учорашній міліціонер
марно шукає в своїй робочій спецівці
свисток,
а не знаходячи —
осміхається.
Як начальник електромеханічного цеху
упевнено підраховує,
на скільки процентів
виконає виробничий план 1969 року,
як жінка, поневажена якимось альфонсом,
гордо випинає важкий живіт.
Це так добре,
так приємно бачити
задуману в собі
стишену дівчинку,
маленьку дочку асенізатора
(у неї коротша ліва ніжка,
і вона бере уроки фортепіанної гри),
як вона висвітлюється власною мрією,
мов весняна калюжка
під високим небом 17 березня 1965 року.