«Як той, що його вчинила Аррія […], яка стала для мужа і розрадою, і зразком у смерті» (III, 16): коли він хворів, мужньо приховувала від нього спочатку хворобу, а потім і смерть їхнього сина; а коли і його, її чоловіка, Цеціна Пета, причетного до політичного процесу, мали скарати, й не було вже надії на порятунок, вона, добувши ножа, вдарила ним собі у груди і, вихопивши його з рани, подала своєму мужу зі словами: «Пете, це не боляче». Як інші, гідні похвали й безсмертя жінки, про яких у своїх листах Пліній.
І все ж у галереї жіночих образів чи не найяскравіша постать — весталки Корнелії, що стала жертвою нечуваного злочину, який, — подивуймося ще раз, задля… своєї слави! — звершив уже згадуваний імператор Доміціан: «за правом верховного понтифіка, радше нелюда-тирана, він захотів закопати живцем Корнелію, Старшу весталку: такий приклад, здавалось йому, прославить добу його правління» (VI, 11). Бачимо, як її, несправедливо осуджену, ведуть на страту, чуємо її голос, коли вона, простягаючи руки до Вести, викликує свої останні, не цілком зрозумілі, слова; як спускається сходами у підземелля. І тут саме та деталь, яка й не дає цьому образу зітертися з пам’яті: приречена на смерть, уже сходячи в могилу, зупинилася, щоб підібрати край свого покривала, столи, якою зачепилася за східець, а коли кат хотів їй допомогти, відсахнулася від його руки, бажаючи піти з життя, як і личить весталці, недоторканою і недоторканною. Згадується при тій нагоді, як Цезар, за Светонієм, уже впавши під кинджалами змовників, в останню мить поправляє свою тогу, щоб і мертвим лежати гідно, бо гідність — то гідність в усьому, хай нею дорожить високий достойник, а хай проста людина, хай багач, а хай убогий (згадаймо й наше: «бідні, але гідні»).
Письменницька майстерність Плінія, як бачимо, яскраво виявляється і в його описах, якими він засвідчує неабиякий хист оповідача: викладає матеріал на письмі так, що все це видається живою, усною, розповіддю, все тут — у розвитку, в русі й висвітлюється перед читачем, як кадри кінострічки на екрані; Пліній у цьому мав змогу скористатися багатющим досвідом поетів золотої доби римської літератури, передусім, — Вергілія, Горація, Овідія. А що це насправді так, достатньо прочитати бодай два чи не найвідоміші його листи — про виверження Везувію (VI, 16 і 20); їх частково ми вже торкались, обговорюючи портрет Плінія Старшого. У листах максимально реалізований ефект присутності: читач усіма відчуттями занурений у моторошну стихію. Передусім — це грандіозне видовище: бачимо «незвичайну щодо розміру й вигляду хмару, що забовваніла в небі» (VI, 16). Вдаючись до різних зображувальних засобів, передусім до порівняння (той оболок «найбільше нагадував своєю формою велетенську сосну»), Пліній розгортає перед нами дивовижні метаморфози тієї «сосни», пояснюючи водночас, з погляду науковця, причини тих перемін.
Далі — не лише очима, а й усім тілом, уже зблизька, відчуваємо і подих вогню, і запах сірки, й присмак попелу, що пеленою вкриває все довкіл, і гарячі уламки пемзи, що падають на голову; опиняємося серед розгубленої юрби, яка метається у різні боки, — як і самі будівлі: «від частих поштовхів будівлі похитувались, і здавалося, що вони, наче зіштовхнуті з місць, то рушають, хто куди, то знову повертаються на звичні місця». І все це з використанням живописного, ще Гомером і трагіками облюбованого контрасту — багряного й чорного: «А тим часом із Везувію, вихоплюючись то тут, то там, розливалось у небі широке полум'я, а нічна темрява додавала тим вогненним спалахам ще більшої яскравості».
Ще колоритніші й драматичніші сцени у двадцятому листі. Один пасаж — то немов протилежність упорядкованому триєдиному світові (небо-суходіл-море), де все мало б бути на своїх місцях: «…вози, що мали нас супроводжувати, дарма що на рівнісінькому, не втримувались на місці — ними наче жбурляло сюди-туди, не допомагало й каміння, яке підкладали під колеса. Бачили ми також, як море, мовби поглинає само себе: поштовхи землі гнали його ген від берега. Він відступав усе далі, й чимало морських створінь опинилось у піщаній пастці. А за плечима, смолисто-чорна, жахна, кремсана миготливими вогненними зиґзаґами, нависала хмара, з якої, вихоплюючись раз по раз, схожі на блискавки, лише набагато більші, шугали довжеленні язики полум'я». Потім та розлога хмара, мов театральна завіса, забрала з-перед очей страхітливе видовище: «Невдовзі та хмара опустилася на землю, налягла на море, вкрила й сховала у собі Капрі, забрала з виду Мізени». А далі — знову разючий контраст: «Врешті, ця темна мла стала розріджуватися, переходячи у дим чи хмару. За якусь мить заяснів справжній день, з'явилося навіть сонце, щоправда, таке тьмяне, яким буває при затемненні. Перед очима й далі ще тремтячих людей світ постав зовсім іншим, зміненим: усе опинилося під попелом, наче під глибоким снігом».