А ось протилежна до вогню — водна стихія: повінь у Тоскані (VIII, 17), де емоційність динамічного опису знов-таки підсилена контрастом: Аніо, «найприємніша», точніше «найделікатніша» з-поміж усіх рік, delicatissimus Anio, — у години його руйнівного гніву (ріки у римлян — чоловічого роду): «Аніо (приємнішої ріки й немає), вздовж якого туляться вілли, мовби в гості його запрошуючи, — не квапся, мовляв, не тікай, — той Аніо поламав, повиривав з корінням і забрав з собою чимало гаїв, що так гарно його отінювали; попідмивав гори; велетенські брили, обвалившись то тут, то там, мовби ув'язнили його, а він у гарячкових пошуках загубленого шляху трощить усі будівлі і виривається з-під тих обвалів — стрімкий, невтримний»… І вже, завдяки відточеності Плінієвого стилоса, перед нами наче й не Аніо, а розлючений бик (річкових богів зображували у вигляді биків із золоченими рогами), який трощить усе на своїй дорозі; вчувається й наш Славутич: «Реве та стогне Дніпр широкий…», бачаться й кам’яні пороги, що ув’язнювали й нашого велетня… Перед нами — не так документальні свідчення (хоча й з цього погляду Плінієві листи — унікальне джерело), як скрупульозно опрацьована художня, навіть поетична проза: що згадані поети золотого віку змальовували віршами, наприклад, Овідій у «Метаморфозах», те автор «Листів» — словами, вільними від розмірів (verbis modis solutis); від розмірів, але — не від світлого порядку (lucidus ordo), завдяки якому й можемо всіма відчуттями сприймати образи, які творить автор, малюючи словом.
Цей порядок видається особливо світлим при описі джерела Клітумна (VIII, 8); світлим і прозорим, як сама заводь, якою те джерело розливається, «де вода така чиста й прозора, наче скло, що легко можна перерахувати трісочки й блискотливі камінчики, які лежать там на дні». Тут уже годі дорікнути Плінієві в надмірній увазі до слова: прикро було б, якби чистота й прозорість мови не дорівнювала красі зображуваного; як і в інших описах, наприклад, Вадимонського озера (VIII, 19), ті описи висновуються з подиву й зачарування: «ніщо так не зачаровує, як творіння природи». Подив будить думку (у кожнім описі — не лише гостре око письменника-пейзажиста, а й дослідника), а ще — прагнення поділитися побаченим: «Чи бачив ти коли-небудь джерело Клітумна? Якщо ні (думаю, що ні, інакше б розповів мені про нього), то постарайся побачити. Я ж побачив його лиш нещодавно й не можу пережаліти, що так пізно». Чому? Бо, поки його не бачив, був убогіший душею. Справді, що таке душа, що таке настрій, як не струни, якими людина тягнеться до живого світу природи? А щоб поділитися тим настроєм, тим зачаруванням, потрібне мистецтво; тут — мистецтво слова; його й вдосконалює автор «Листів».
Різне у листах Плінія: образки з життя — зворушлива розповідь про дивну приязнь, що зав’язалася між хлопчиком і дельфіном (IX, 33); моторошна історія про дім із привидом (VII, 27), епізоди ділового життя — перебіг судових засідань; приватного — розповіді про всіляких людей; літературного — про так звані рецитації (щось на зразок нинішніх презентацій), і всюди — відповідний стиль, мова, художні засоби; всюди авторові вдається вести листовну мову живо, зацікавлено. Скажімо, про ці ж рецитації (I, 13), — звичай публічно читати свої ще неопубліковані, переважно поетичні, твори (recitare — читати, виголошувати). Молодих «талантів» не бракувало («А щодо віршів, то всі ми їх пишемо, вчені й невчені», — ще Горацій зауважив) — всяк хотів зажити літературної слави. Гірше було зі слухачами: «Щедрим ужинком поетів потішив нас цей рік: «упродовж квітня, ледь не щоденно, — публічні читання. Мені приємно, що пожвавлюються літературні студії, що заявляють про себе талановиті ймена, а от слухачі сходяться не вельми жваво».
Саме завдяки тим не конче зацікавленим слухачам ми маємо змогу побувати на одному з таких читань, наче й ми — серед запрошених: бачимо їх і чуємо: «Більшість, засидівшись у портиках, годинами щось теревенять і лиш час до часу велять, щоб їм повідомили, чи вже увійшов читець, чи відчитав уже вступ, чи згорнув уже більшу частину сувою. Щойно тоді сходяться і то якось ліниво, наче вагаючись, та й не залишаються до кінця — виходять: хто крадькома, навшпиньках, а хто таки показово, не ховаючись». Бачимо особливо виразно тих, соромливіших, що виходять навшпиньках, не дослухавши якоїсь розлогої поеми. Інші, чи то терпеливіші, чи чемніші, лише поглядом їх супроводжують. А от серед тих, «зухвалих слухачів», хто виходив таки демонстративно (якби це наші приміщення, то й дверима б хряснув), був, напевно, й сучасник Плінія Молодшого, знаний своєю жовчю у сатирах Ювенал. Уже в початкових рядках першої своєї сатири, наслухавшись тих, хто подвизався в епосі, трагедії та комедії на римські сюжети (тогати), він таки вибухає гнівом: «Гей, а доки ж то слухать мені? Чи так от безкарно / Й далі свою «Тезеїду» мені вбиватиме в вуха / Корд, який геть вже охрип?..» У Плінія ж гору бере його зичливість до інших, щире вболівання за стан літератури, постійне бажання заохотити кожного, хто ступив на стежку студій, і прагнення, повторимо вкотре, бути у рамках людяності (humanitas).