Така от поведінка слухачів змушує Плінія озирнутись у вчорашнє (минуле для нього — завжди гарний зразок): «А от наші батьки…» Далі — знову епізод, що пожвавлює цю коротеньку розповідь і переносить нас у конкретну ситуацію, — як імператор Клавдій, проходячи Палатином і почувши схвальні оклики, завітав на рецитацію, що було для читця вельми приємною несподіванкою. Потім — контраст: «А тепер от найостанніший нероба, дарма що запросили його…» та ін. Наприкінці листа — черговий штрих до портрета Плінія, який вивіряє кожну свою дію — наскільки вона моральна і яку матиме оцінку в очах його друзів (дбав про свою «опінію»). Отож, набувшись на рецитаціях («…не пропустив, здається, жодної»), дозволив собі на якийсь час полишити Рим: «…тепер можу спокійно податись у свій затишок і дещо й самому писати; написаного, однак, прилюдно не читатиму, щоб не подумали, що на читання я вчащав не як слухач, а як позикодавець». І насамкінець, що часто у Плінія, — афористична «крапка»: «Адже увесь смак будь-якої услуги (не лише, коли слухаєш чиєсь читання) пропадає, коли за неї вимагають віддяки».
Втім, може, не до кінця був відвертим у тому листі Пліній; можливо, була й інша причина, чому, вчащаючи на рецитації, не часто сам читав: не міг же він щиро аплодувати таким читцям, про яких Ювенал; можливо, зі своєї делікатності не хотів до їхніх довжеленних поем приточувати й свої, хоча короткі й бездоганно опрацьовані, художні тексти. Був стриманим не лише у писанні й мові (ставив межу між красномовністю, eloquentia, і велемовністю, loquentia), а й у житті.
Сучасному читачеві дещо монотонним може видатися лист, де Пліній описує свою віллу у лаврентській посілості. Зате він буде цікавим для історика, архітектора, кожного, хто хоче пізнати побут заможного античного інтелігента: лист рясніє спеціальними назвами різних приміщень, їхнім призначенням, розташуванням, детальним описом усього, на чому спочивало око господаря, що чуло його вухо, по чому ступала нога — усі стежки-доріжки серед городців, квітників, садів, соляріїв та критих галерей тієї розкішної, зі смаком впорядкованої місцини. Ми — на «екскурсії» (лат. excurrere — вибігати): вибігаємо зі своєї багатоповерхової «скриньки», з двадцять першого — у перше століття. Провідником — сам Пліній, який знає кожен поріг, кожен закут, кожну стежку однієї зі своїх найулюбленіших із заміських осель. Власне, й пише цього листа, щоб пояснити своєму приятелю, чому він так любить саме цю віллу. І якщо уявимо собі, що ми ступаємо за Плінієм (а він і для нас писав), то й нам, не історикам, не архітекторам, буде цікаво. Треба лишень, за порадою автора «Листів», дати відпочинок фізичному зорові, а напружити — зір душі.
І не тільки зір, а й всі інші відчуття: ловимо запах левкої з квітника, що перед критою галереєю, а в тріклінії, невеликому відкритому приміщенні з трьома ложами для тих, хто прилягав до обіду, навіть тут, при вітряній погоді, відчуваємо на губах солоний подих моря — від хвилі, яка, розбившись об берег, далеко розпорошує свою тугість — Лукрецієві «тільця» чи «начатки речей»; чуємо то виразний голос моря, то, в іншому тріклінії, у глибині дому, — лише невиразний його гул, «але й він, ледь сягаючи сюди, затихає»; то загалом нічого не чуємо — у спальні для нічного й денного спочинку: «варто щільно закрити вікна, й сюди не проникають ні голоси рабів, ні шум моря чи негоди, ні спалахи блискавок, ані саме світло денне» (господар навіть пояснює нам секрет такого глибокого спокою: «між спальнею і зверненою до саду стіною пролягає коридор; у порожньому його просторі й тонуть усі звуки, що напливають іззовні»); а під ногою, де виноградник, відчуваємо «м'яку, що подається під босою ногою, землю»… Та найбільша розкіш — усе-таки для ока; скажімо, у «вишукано обладнаному ґанку», де вміщається ліжко і два крісла: «в ногах море, за спиною — вілли, в головах — ліси: скільки вікон, стільки й видів відкривається різних».