Відпроваджуючи з Плінієм за обрій його дозвільний, виповнений студіями день, варто очима античних ще раз глянути на той відтинок часу, що був для них моделлю життя: впорядкований, завершений день, часовий цикл, — значить, таке ж і життя; людина має дбати, щоб воно не обривалось, а завершувалося з кожним, досконало впорядкованим, довершеним днем (зауважмо, як близько вони стояли до християнської концепції дня), бо «хтозна, — застерігає своїх сучасників Горацій, — чи зволять боги до вчорашньої суми додати ще один, завтрашній, день». Так і Пліній, тримаючись стоїчних засад, особливо у поглядах на час, дбає про повноту свого дня, отже, й життя: його тривалість не в кількості прожитих років (супроти вічності ніщо не є тривалим), а в його повноті: «dies plenus» — по вінця виповнений день, і нічого нового, знову ж таки з погляду вічності, у завтрашньому дні не буде, бо й «під сонцем нічого нового» (це вже Екклезіаст, услід за Гераклітом: «Кожен день дорівнює будь-якому іншому дневі», а сонце для сонцелюбних античних — синонім дня).
Для Плінія день — це відтинок часу, кожну крихту якого маємо використати для якихось занять — обов'язків чи студій; іншими словами — скласти розпорядок дня. Бо час — це те, що в ньому діється; це дії — acta; acta diurna — це те, що відбулося продовж дня. Пліній, певно ж, не раз мав у руках тодішню щоденну римську «газету» — «Acta diurna urbis», знайомився з новинами, в яких небагато було нового, якщо, повторимо, говорити про вічне. Сам начебто строгого розпорядку дня не тримався (спав, доки спалося, годин не пильнував…), дбав зате, щоб не послаблювалася вже згадувана intentio: напруга думки, гарна настроєність, кажемо нині — тонус.
Але день для античних — це не лише, як для нас, відтинок часу, яким треба розумно розпорядитися (diem disponere — читаємо у перших рядках листа). День для Плінія — це також напівперсоніфікована постать, чи не сам сонячний Феб: господар гостинно приймає його, а прийнявши (die admisso), диктує нотарієві визрілі і впорядковані при зачинених віконницях думки. Згадаймо початок п'ятої, з першої книги, любовної елегії Овідія: «Aestus erat mediamque dies exegerat horam» — Спека була. Вже вивершив день опівденну годину. День, невтомний будівничий, вибудовує з цеглинок-годин свою споруду — од первовіку й дотепер (Ґете — у перекладі М. Лукаша).
Сильветка такого дня — у неокласика М. Зерова, якому тоталітарна система дорікала «відірваністю від життя», а насправді ненавиділа його за його людяність: «Спочинку кращого немає та й не треба! / Високий літній день піднявся в ясне небо / І вовну білих хмар тримає при землі» («Возовиця»). Піднявся, розпромінений, на весь свій зріст, бо ж маківка — в зеніті, й відпочиває; одним хіба що зайнятий: «вовну білих хмар тримає при землі». Спочинок нашого неокласика — це спочинок, яким бачили його античні. Втім, послухаймо далі: «Папір пожолобився на довгому столі, / На сонці жовтому, і сам поволі жовкне. / І літнє шемрання спливає неумовкне / З високих верховин зелених груш і лип. / І враз вривається ритмічний рівний скрип, / Немов розгойданий волячими рогами, / Іде загатами, левадами, садами / І золотим дощем прим'ятого стебла / Б'є по сухих тинах півсонного села»…
Послухаймо, бо вже в ньому не побуваємо: відійшов і він, немов в античність, — з його майстерно складеними стіжками снопів — копами й півколами — на полях, з возовицями, з розлогими, що відлунюють гекзаметром, ритмами хліборобської праці й ще не гарячкового, ще не «машинного» життя в урбанізованому світі, — як про це, на контрасті, цей-таки неокласик: «Прудко на безвість ідуть наші дні і короткі години, / Зрана до ночі гуде колесо темних турбот. / Не помічаємо — як надворі весна розцвітає, / Не помічаємо — як з дерева сиплеться лист. / Тільки й вимовиш «осінь», коли, ідучи тротуаром, / Втомлені очі зведеш на облетілий каштан. / Так у півсні пролетять наші дні і літа повносилі, / І зачорніє в душі старості голе гілля»… Там — ритми, тут — гудіння. Там — «гострота поетового ока» (Рильський про Зерова), тут — «не помічаємо», «не помічаємо»… Бо, виокремивши себе зі світу природи, втрачаємо зв'язок із «поколінням листків» (Гомер), як і з поколінням людей: не маємо, як колись, душевного зв'язку з тими, хто відійшов, як і з тими, хто ще не прийшов…