Але що справляло радість Траянові (про кращу кандидатуру годі було й мріяти), з того аж ніяк не радів Пліній: не до душі була йому адміністративна праця, не було й здібностей до неї, а у Віфінії чекало на нього безліч клопітних справ — віддалену провінцію заполонило беззаконня; всюди панував безлад, процвітало зіпсуття, вражала злочинна розтрата державних коштів з боку міських урядовців. Про все це Пліній писатиме Траяну, чекатиме на його пораду. У цих листах — розгубленість імператорського легата з консульськими повноваженнями, його нерішучість, скажімо, щодо того, як йому повестися з християнами (X, 96). Та водночас, що видно знову ж таки з листів, можна подивляти зусилля, яких він доклав, щоб виправдати своє високе становище, довіру імператора, врешті, сподівання самого населення провінції: Пліній здійснює низку добре продуманих заходів, щоб вивести провінцію з важкого занепаду і водночас підтримати престиж римської влади у віддалених краях. З Віфінії Пліній не повернувся, там і помер у 111 або 113 році.
До речі, у Віфінію, за особистим дозволом імператора, Пліній міг узяти з собою дружину, Кальпурнію, з якою побрався вже за правління Траяна (це був третій його шлюб, але й з Кальпурнією Плінієві не пощастило на потомство: немовля загинуло при пологах). Останній лист Плінія до Траяна стосувався власне від’їзду його дружини у Комо через смерть її діда Кальпурнія Фабата. Варто зацитувати цього листа, щоб іще більше подивуватися Плінієвій порядності й скрупульозності, передусім у фінансових справах: «Досі, володарю, я нікому не давав подорожнього листа, окрім тих, кого посилав у службових справах. Але цю незмінну свою засаду я був змушений порушити. Вважав, що надто жорстоко було б відмовити у подорожньому листі дружині, коли вона, дізнавшись про кончину діда, поривалась поїхати до своєї тітки, адже така послуга дозволяла їй якнайшвидше туди прибути, а ще я знав, що ти схвалиш подорож, причина якої — шана до родичів. Пишу тобі про це, бо, здається мені, був би невдячним, коли б серед інших твоїх добродійств, якими завдячую твоїй до мене зичливості, ось це одне приховав. Не сумніваючись у ній, мовби з твого дозволу, зробив я те, що пізно було б робити, якби звернувся до тебе по той дозвіл» (X, 120).
Ось такою, у найзагальніших рисах, була Плінієва зайнятість, не враховуючи обовязків (officia) у стислому значенні слова, — тих, які накладало на нього суспільство або сам імператор (був він, зокрема, куратором річища і берегів Тибра); таким був Пліній серед людей, homo inter homines, — постійно заклопотаний, завалений безліччю судових справ, проханнями заступитися за друзів, офіційними виступами, але, при всій тій засмиканості, — пунктуальний, обов'язковий, бездоганно чесний, готовий пожертвувати своїм часом, самим собою заради державної справи, заради друзів, яких було в нього так багато. Що ж підтримувало його на тій нелегкій дорозі, що змушувало ступати нею, не збиваючись на манівці? Знову ж таки — почуття обов'язку, без якого людина, суспільна істота, — й не людина, про що Ціцерон, зразок для Плінія, у своєму трактаті «De officiis» (про обов'язки); прагнення зберегти честь свого роду, загалом людську честь і порядність, а ще — суспільне визнання; так само, як Горацій не приховував того, що йому приємно, коли на вулиці всяк на нього вказує пальцем: ось він, перший лірик Риму, так і Пліній — коли один одному шепне: ось хто захистить тебе, ось кому можеш довіритись…
Але був інший Пліній — той, який мріяв вирватися з міста, побути лише з собою або з найближчими своїми друзями, врешті, — зайнятися своєю улюбленою справою; мріяв, але знав, що ця мрія — нездійсненна: «Невже ж то ніколи я не обрубаю, якщо вже розв'язати їх годі, ті пута, що так мене туго опутали? Гадаю, що ніколи. Бо до старих обов'язків долучаються нові, хоча й з давнішими я ще не впорався» (II, 8). І не помилився: закінчив життя серед немилих йому службових клопотів у чужому для нього краї, далеко від своєї улюбленої лаврентської вілли, пізнав, яким гірким, бездонно печальним є те слово — ніколи…