Ми ступаємо у той світ, куди Пліній, як і кожен студіюючий (studiosus), у класичному розумінні цього слова, нікого не допускав. Той світ — то усамітнення (solitudo); навосковані, дерев'яні або зі слонової кістки, таблички для писання (pugillares), стилос, книги. У тому світі — тиша; у ній — голос того, хто студіює: читали впівголоса, та й думки, мабуть, полюбляли озвучувати, а час до часу таки на повний голос, латиною чи грекою, читали якийсь текст. А втім, докладно про це сам Пліній, в одному з листів (IX, 36), про який згодом. До тих милих для Плінія студій не належало вигладження й підготовка до видання судових промов. «Це заняття, — зізнається він Тацітові, — подібне радше до праці на ріллі, аніж до тієї, що дає насолоду» (IX, 10). Як тут не згадати Івана Франка («Як віл в ярмі…»), якому доводилось братися не за одне, не конче для нього миле, заняття?..
Отож листи Плінія Молодшого до друзів — це, якщо озирнути їх у сукупності, цілісний літературний твір, що підпорядкований єдиному задуму, позначений притаманним автору стилем, витонченою майстерністю фрази, точним добором слів і віртуозним їх плетивом; твір, що має високу художню вартість і неабияку пізнавальну цінність: листи Плінія, повторимо, — прозорі віконця у світ не лише окремої людини, а й римського суспільства загалом: пізнаємо його економічний стан, особливості політичного життя, управління державою, характер судочинства, знайомимось із тогочасним літературним життям, філософськими зацікавленнями тощо. Усього тих листів 247; розбиті вони на 9 книг (окрема, десята книга, — службові листи до Траяна); за обсягом вони дуже різні: є найкоротші, ледь не «у двох словах» (вони особливо цікаві), а є — мало що не трактати. Серед адресатів, а їх близько ста, — відомі історичні постаті, письменники, наприклад, знані історики Корнелій Таціт і Светоній, епічний поет і політичний діяч Сілій Італік та інші.
У цій добірці — понад 80 листів, переважно ті з них, що є найвиразнішими штрихами до психологічного портрету автора; вони групуються навколо найважливіших тем морально-етичної філософії, передусім, популярної у часи Плінія, — стоїчної, з її закликами берегти час як неоціненний дар, з увагою й повагою до людини (якщо вона людина й прагне бути нею, хай це державний муж, а хай раб), до жінки, до дітей, до старості; з постійним стремлінням адептів стоїцизму до поміркованості, до рівноваги духу; до щастя, яке немислиме без розумової праці, корисної й для прийдешніх поколінь; без щирої дружби (про неї Пліній говорить з особливим піднесенням), без цікавого, що у пошуках істини, спілкування, зокрема, — листовного, що теж є формою не тільки бесіди, а й літературної праці. Одне слово, кожен із вибраних листів знаходить живе відлуння у нашій дійсності; Пліній, як і Сенека, — й з нами бесідує; з нами, хто вже забуває не тільки, що таке жива бесіда про щось важливе, духовне й душевне, а й що таке листовна, викладена на папері, літературна бесіда: нинішні «меседжі» — то не Плінієві мініатюри…
Літературний твір — це передусім художні образи. Якщо у науковому трактаті стежимо за думкою, активізуючи своє думання (ratio), то у літературному творі напружуємо внутрішній зір — уяву (imaginatio), намагаємось, якщо словами Плінія, щоб «очі йшли за душею, а не вона — за очима» (IX, 36): читаємо літери, бачимо — образи, насолоджуємось літературою. У листах Плінія — нескінченна галерея літературних портретів: від імператорів — до скромних службовців та звичайних, приємних чи неприємних, навіть ненависних Плінієві людей. Серед останніх (таких небагато; у листах — переважно симпатичні постаті) — донощик та ошуст, «мисливець за спадщиною» Регул; декілька штрихів — і перед нами психологічно точний (внутрішнє фіксоване зовнішнім), живий образ типового шахрая, душевного каліки, яких не бракувало в багатому на пороки імператорському Римі: «Сідає при самій постелі, розпитує, якого дня, о котрій годині народилася. Почувши, хмурить чоло, ворушить губами, перебирає пальцями, — наче пильно щось підраховує…» (II, 20). Пліній наче втішається перевагою стилоса над пензлем: портрет озвучений, весь у русі, динаміці. А ось цілковита статика — опис статуї: «…поріділе волосся, широкий, у зморшках, лоб, якесь наче зіжмакане обличчя, худенька шия, мотузками обвислі руки, здряхлілі м’язи грудей, запалий живіт — образ старості, спереду глянь чи ззаду. Та й сама бронза, судячи зі справжнього її кольору, пахне давниною» (III, 6). Перший портрет — це те, що в перелітному моменті (з лат. «movimentum» — порух часу, отже, й того, що в часі), тобто — в русі; другий — щось нерухоме, належне давнині, вічності. Динаміка, зауважмо, бере гору над статикою, над бронзою (не хотів і Горацій бути у бронзі); з особливою майстерністю й насолодою Пліній відтворює саме рух.