При самій ріці — давній, дуже шанований храм; у ньому — сам Клітумн, урочистий, зодягнений у претексту: жереби вказують на присутність божества, до того ж — пророчого. Довкола, то тут, то там, — чимало капличок, де стільки ж богів. У кожного з них — свій пошанівок, своє ім'я. У деяких — і свої джерела, тож, окрім того, що є немовби батьком усіх інших, є ще й менші, кожен із своїм витоком, але всі вони зливаються в одну ріку, через яку люди переходять мостом. Цей міст і є тією межею, що пролягає між святим і світським. Вище тієї межі можна плавати суднами, нижче — дозволено й купатися. Гіспеллати[208], яким божественний Август подарував ту місцину, надають тут загальну лазню й будинок для приїжджих. Не бракує тут і садиб, що вишикувалися, приваблені красотами ріки, вздовж побережжя.
Загалом же, куди не ступиш тут, матимеш задоволення. Матимеш нагоду й почитати: колони й стіни рясніють усілякими написами, що вславляють і те джерело, й того бога. Чимало з того, що тут написано, схвалиш, а з дечого — й посмієшся. А втім, знаючи твою людяність, гадаю, не посмієшся[209]. Бувай здоровий!
Лист 9
Давно не брав я до рук ні книги, ані стилоса. Вже, здається, й забув, що таке спокій, що таке та мила бездіяльність — нічого не робити, ніким не бути: безконечні справи моїх друзів не дають змоги побути наодинці з собою, віддатись улюбленим заняттям. А втім, немає таких занять, задля яких можна було б знехтувати обов’язками дружби, адже самі заняття вчать нас найсвятіше їх шанувати. Бувай здоровий!
Лист 16
Як же мене втомили хвороби моїх людей, ба, навіть їхні смерті, і то ще молодих людей! Дві тут розради, дарма що не співмірні з таким моїм болем: перша — що з легкістю відпускаю своїх на волю[212] (здається мені, що не так уже передчасно я втратив тих, кого втратив вільними); друга — що дозволяю рабам укладати щось на зразок заповітів і приймаю їх як законні. То щось поручають мені, то просять, що вважають за потрібне, я ж корюся, мовби то був закон для мене. Щось вони ділять чи дарують, чи залишають, звісно, лише в межах дому, бо для рабів дім їхнього господаря — то наче республіка[213] чи держава. Та хоча й заспокоюють мене ті пільги, все ж — надломлює й ослаблює сама ця доброта[214], що й схиляє мене до усіх тих дозволів.
І все-таки я б не хотів бути черствішим. Добре-бо знаю: те, на що я йду, інші називають не інакше як збитками, от і мають себе за великих і мудрих людей. Чи великі вони й мудрі, не берусь судити, знаю лишень, що вони — не люди. Людині притаманно і звідувати, й відчувати біль, а водночас — протистояти йому, слухати розради, а не просто їх не потребувати. Втім, я написав про це більше, аніж мав написати, але менше, ніж хотів. Є ж бо й у болісті якась насолода, надто коли виплачешся на грудях у друга, який готовий або схвалити ті сльози, або вибачити їх. Бувай здоровий!
Лист 17
Чи й там, де ти, таке хмурне й неспокійне небо? Тут — постійні негоди; раз по раз ллє як з відра. Переповнений Тибр вийшов із берегів[216] і позаливав геть усі низини. І хоча канал, прокопаний за розпорядженням найзавбачливішого імператора, таки добре зачерпнув із нього, він заполонює долини, підтоплює поля; де лиш яка рівнина, там, замість землі, — лишень водні плеса. Тож і ріки, які він звик приймати в себе й нести далі, змішавши їхні води зі своїми, тепер, мовби зупинивши, жене назад і чужими водами заливає поля, яких сам не торкається. Аніо[217] (приємнішої ріки й немає), вздовж якого туляться вілли, мовби в гості його запрошуючи, — не квапся, мовляв, не тікай, — той Аніо поламав, повиривав з корінням і забрав з собою чимало гаїв, що так гарно його отінювали; попідмивав гори; велетенські брили, обвалившись, ту тут, то там мовби ув’язнили його, а він у гарячкових пошуках загубленого шляху трощить усі будівлі і виривається з-під тих обвалів — стрімкий, невтримний.
Ті, хто селився вище, кого ця негода не захопила, бачили, як унизу, тут і там, вода несла на своїх хвилях то коштовні речі й важку обставу з багатих домів, то рільниче знаряддя; тут — воли, рала й самі рільники, там десь — підхоплена з пасовищ худоба, стовбури дерев, а ще, куди не кинь оком, на хвилях, мов чудернацькі човни, погойдувались позривані крівлі. Та біда не оминула й тих, кого не досягла своїм розливом ріка. Замість неї — безперервні зливи й налітні, з грозових хмар, вихори — повалено все, чим увінчані були пишні садиби, пошкоджені й позбивані пам’ятники. Більшість із тих, на кого впали такі лиха, мов розчавлені ними, геть ослабли й поникли; величезні втрати ще й горе примножили.
209
…
212
…
213
216
…