Лист 33
Натрапив я на правдивий матеріал, хоча дуже вже схожий на вигадку, матеріал, гідний твого, на рідкість плодовитого й високого хисту, — а натрапив я на нього під час обіду, коли гості навперейми обмінюються усілякими неймовірними історіями. Оповідачеві ж тієї історії можна цілковито довіряти. А втім, що поетові до вірогідності? Той оповідач, кажу, такий, що ти спокійно б міг йому вірити, навіть коли б писав історію.
Є в Африці, на самому березі моря, колонія Гіппон. Тут-таки — й судноплавна затока, звідки, подібний до ріки, випливає канал; вода в ньому, залежно від припливу (чи жене її назад, чи вперед підганяє), то впадає в море, то повертається в затоку. Всяк тут, молодий чи старий, — то з вудкою чи сітями, то з веслом, то просто плаває, надто — хлопчаки, яким лиш дозвілля та забави в голові. Славою і хоробрістю для таких — якомога далі відплисти в море: переможцем той, хто найдалі залишив за собою і берег, і тих, хто плив разом з ним.
Під час одного з таких змагань якийсь хлопчина, сміливіший від інших, поплив аж надто далеко. І тут перед ним вигулькнув дельфін: він то пливе перед хлопчиною, то вже за ним, то кружляє довкола нього; врешті, підставляє йому спину, пірнає, знову підставляє, відносить переляканого ген у море, а тоді повертає з ним до берега, щоб той хлопчина ступив на суходіл, до ровесників.
Чутка про це поширилась колонією. Всі збігаються, дивляться на хлопчака як на чудо, розпитують, слухають, переказують. Наступного дня побережжя аж кишить людом; усі вдивляються в море й туди, де щось подібне до моря. Хлопчаки плавають; серед них і той хлопчик, але вже обережніший. Дельфін — тут як тут, у той самий час, коло того ж хлопчика. Той тікає разом з іншими. Дельфін — наче запрошує його, кличе до себе, випірнає, пірнає, виписує різні кола. Так і другого дня, й третього, так — багато днів поспіль, аж поки вигодуваний морем люд не почав соромитися свого страху. От уже підходять ближче, вступають із дельфіном у забаву, кличуть його, торкаються його, обмацують, а він, раденький, підставляє їм свою спину.
З досвідом прибуває сміливості[285]. Надто у хлопчика, який перший заприятелював з дельфіном[286]: щойно підпливе — хлопчик уже в нього на спині; їздить туди-сюди, певний, що дельфін знає його й любить, та й сам любить його; ні той не боїться, ні той; ні той не вселяє остраху, ні той: в одного міцнішає довіра, у другого — прив’язаність. Та й інші хлопчики, пливучи обабіч, підбадьорюють, дораджують. Поряд (що не менше диво) плив інший дельфін, та лише як глядач і супровідник: нічого подібного він ані сам не робив, ані не дозволяв, щоб із ним робили, а лише приводив і відводив першого дельфіна, як того хлопчика — інші хлопчики. Годі повірити, але це, як і все інше, є правдою: той дельфін, що возив на собі хлопчика й забавлявся з іншими, звик був і на піску посушитись; нагрівшись — знову пірнав у море.
Відомо, що Октавій Авіт, легат проконсула, перестаравшись у своєму захопленні дельфіном, одного разу облив його пахощами, а той, вражений тим незвичним для нього запахом, метнувся геть у море, і лише по багатьох днях його побачили, але вже якогось млявого й посмутнілого. Та згодом, коли до нього повернулися сили, він знову став грайливим і взявся за звичні забави. На це видовище спливались усі посадові особи; їхній приїзд, як і перебування, стали додатковим тягарем для небагатої общини. Врешті, й сама місцина втрачала свій спокій і затишок. От і вирішили тайкома вбити того, задля кого юрмився тут люд.
Як же ти жалісно, розлого й квітчасто міг би те все описати, оплакати, звеличити! Втім, немає потреби щось вигадувати чи додавати — досить не применшити того, що є правдою. Бувай здоровий!
Лист 34
Зарадь моєму неспокою: кажуть, що я погано виголошую, принаймні поезію; промови — непогано, але вірші значно гірше. Тому-то для виголошення віршів у тісному колі друзів[288] маю намір випробувати свого вільновідпущеника. Не конче добрий вибір, але ж, кажу, це для тісного кола, та й читатиме він, сподіваюся, краще, тільки б не хвилювався: він такий самий новак у читанні, як я — в поезії. Не знаю й сам, як мені поводитися, коли він читатиме: сидіти німо, втупившись у нього, як ото всяк, хто просто відпочити прийшов, а чи, як дехто, уважно стежити за читцем, — то підшіптувати йому, то підморгувати, то рукою, підтанцьовуючи, маркувати хід вірша. Але у тих рухах, гадаю, я не більше вправний, аніж у читанні. Зарадь, іще раз кажу, моєму неспокою[289], напиши, та лише правду: чи краще читати, хай і геть погано, аніж усього цього не робити, а чи все-таки робити? Бувай здоровий!
285
286
…
289