Серед портретів, що проступають зі сторінок «Листів», найбагатший на цікаві штрихи, звісно, портрет Плінієвого дядька, фанатично відданого науці Плінія Старшого. Про нього — увесь лист, адресований сенаторові Бебієві Макру, вочевидь, шанувальникові знаменитого дослідника природи; фігурує він, звісно, й у листах, де мова про виверження Везувію (VI, 16 і 20). У канві епістолярної розповіді, подекуди інформативної (перелік і зміст його книг), засвічуються, наче кадрами з кінострічки, ті життєві моменти, в яких бачимо «людину гострого розуму, неймовірного завзяття і виняткової, при найскромнішому сні, бадьорості», — живу постать того, хто «серед міського гаму й клопітних трудів виборював для себе час» (III, 5); виборював з нечуваною наполегливістю: кожною його крихтою дорожив так, як дорожить нею той, хто на біговій доріжці короткої дистанції (недарма «життєпис» латиною — «curriculum vitae», колісниця життя, а життя — таки коротка дистанція); дорожив… навіть за обіднім столом (обідали, слухаючи якийсь текст): «Пам'ятаю, хтось із гостей перервав читця, коли той схибив у вимові якогось слова, — змусив його повторити читане. А дядько: «Ти ж хіба зрозумів?» — «Авжеж», — відповів той. — «То навіщо його переривав? Він же за той час міг прочитати добрий десяток рядків». Тут, як і в багатьох інших місцях, автор «Листів» впроваджує діалог — прагне не лише оживити розповідь, а наче й донести до нас живий голос, отже й образ людини. А й справді, наведений пасаж — це і є той кадр, у якому бачимо й чуємо автора «Природничих історій», людину, яка, певно ж, пам'ятала знаменитий рядок із Вергілієвих «Георгік»: «Sed fugit interea, fugit inreparabile tempus» («хутко, однак, лине час, лине мить, — її не повернеш»), і не лише пам’ятала, а знала, що так воно є: жодної миті не повернеш, не поправиш, не зрепаруєш: той відтинок часу, в якому читець міг прочитати з десяток рядків, — втрачено; ця втрата — непоправна…
І знову живий голос: «Якось, — веде далі Пліній Молодший, — дорікнув мені тим, що я рушив кудись пішки: «Ти міг би тих годин не втратити» — втраченим вважав увесь той час, що не був використаний для занять»… А ось — кінцівка цього листа, його емоційний, «ударний», підсумок: «Смішно мені стає, коли мене називають пильним у студіях: я, порівняно з ним, — найостанніший ледар. Мене, щоправда, відволікають частково громадські обов’язки, частково справи моїх друзів, а от із тих, що все життя тільки й сидять за книгами, — хто, зіставивши себе з ним, не почервоніє з сорому, мовби й не спромігся ні на що інше, окрім сну й неробства?» Впродовж «Листів», зауважмо принагідно, їх автор, наче мимохідь, робить начерки й до власного портрета; тут — чи не найважливіший з них: справжня, а не вдавана скромність, вміння тверезо оцінювати свій хист і свої літературні досягнення; іноді — наважується й на похвальний штрих: «…серед таких небезпек я ні разу не застогнав, не прохопився жодним жалісним словом…»; а щоб не видатися хвальком, одразу додає й психологічне спостереження: «…думав лише про те, що гину зі всіма, а всі — зі мною, нещасним: велика це справді для смертного люду втіха» (VI, 20).
Працюючи над портретом свого дядька, Пліній часто вдається до особливо шанованого античними письменниками зображувального засобу — контрасту. Освіченого, твердого мужа, того, хто не просто багато знає, а кого ті знання сформували, викарбували його вдачу, — протиставляє іншим, усім тим, хто у смертельній небезпеці керується не розумом, а страхом: «У дядька гору брав довід над доводом, в усіх інших — страх над страхом» (VI, 16), «…піднімається на корабель […] з твердим наміром допомогти іншим […] поспішає туди, звідки інші тікають, — навпрямець, несхитним кермом, впрост до небезпеки. І настільки вільний від страху, що, ловлячи оком будь-які порухи чи обриси цього моторошного явища, озвучує їх, велить записати». Жага пізнання «природи речей» (відчуваємо тут і Лукреціїв запал) бере гору над страхом, що живиться незнанням. І далі: «…прибувши, він обіймає переляканого, що аж тремтить, Помпоніана, розраджує його; а щоб якось применшити його переляк своєю безпечністю, велить віднести себе у лазню; скупавшись, прилягає на ложе й обідає — або справді веселий, або, що вартує не меншої похвали, вдавано веселий». А тоді — «…він вирішив поспати, і таки заснув справжнісіньким сном: його подих, дзвінкий і потужний; відповідно до кремезного тіла, чутно було тим, хто проходив повз спальню». Таким штрихом — спокоєм, що протиставлений загальному сум'яттю, — й завершує Пліній портрет свого дядька: «Коли настав день […] його тіло знайшли неушкодженим, в одязі, в якому й був тоді; усім своїм видом був схожий не на мертвого, а на сплячого».