Серед портретів, штрихи до яких відчитуємо у «Листах», — також менше відомі або й зовсім невідомі постаті. З-поміж них — подібний до Плінія Старшого своєю дисципліною, обов'язковістю й цінуванням часу Вестріцій Спурінна, чиє життя — «то сама впорядкованість» (III, 1). У листі — докладно про перебіг його дня, де все, «навіть дрібниці, повторюються за певним порядком, мовби колом ідуть», — усе те, чим він «протистоїть старості»; у тому протистоянні й фізичні вправи («…після купелі, коли сонячно й немає вітру, трохи походить собі без одягу, а тоді довго, таки з запалом, бігає за м'ячем»), та головне — думка; як зі стилосом у руці («пише, латиною і грекою, вельми поважну, витончену лірику»), так — і в бесіді: «Як то приємно, як солодко так от побесідувати в чотири ока десь на відлюдді! Скільки тут зворушливого, призабутого! Про яких людей, про які події почуєш! Якими настановами проймешся! Хоча у своїй скромності, така вже його вдача, він не дозволить собі наставницького тону».
Життя Спурінни — зразок дозвілля, на яке заслужила собі людина, гідно, як «справу честі», сповнивши свої обов'язки в активному житті. І знову характерний для листів підсумок: «Тож не диво, що й по сімдесят сьомому році життя у нього не притупились ні зір, ані слух, не прив'януло, не обважніло тіло; від старості — лише розважність». А далі, останнім акордом листа, — вже наче й не проза, а щось схоже за стилем на поетичні листи (послання) Горація: мрія Плінія про таке дозвілля (коли суджено буде сягнути тієї життєвої риси — старості) наразі бедоганним ладом і спокоєм життя Спурінни світить йому «у каламутному крутежі безконечних справ». І врешті — інтелектуальна, іноді й риторичною фігурою увиразнена, Плінієва усмішка, якою він любить завершувати свої листи: «А якщо тобі видасться, що я побіг далі, за ту рису, — викликай мене у суд із цим моїм листом і силою спровадь на відпочинок, раз уже лінивством годі буде дорікнути».
Кількома штрихами накреслено портрет таки відомої особи — римського мужа, заслуженого громадянина, державного діяча Вергінія Руфа, що був вихователем автора «Листів» (II, 1). Щасливим був до кінця (Пліній описує величний, влаштований на державний кошт його похорон), бо, нічим не заплямувавши себе, «не постраждав при цезарях, що дивились на нього косо, ба, й з ненавистю через його чесноти […] відійшов насичений роками, насичений почестями, навіть тими, від яких відмовився». Наче два погляди зустрілися: того, хто заздрісно й злобно дивиться на чужі чесноти, — і того, хто незмигно, спокійно дивиться йому у вічі; це — штрих до портрета стоїчного мужа, яким бачимо його в зачині Горацієвої оди (III, 3): «Хто чесно вік свій, в правді, живе — тому / Ні люд у чварах скорий до злочину, / Ні погляд грізного тирана / Думки не збурять, ні Австер буйний…»; принагідно можемо оцінити щиру приязнь, навіть любов Плінія до свого вихователя, його глибоку вдячність — рису, яку античні вважали першою, найважливішою ознакою благородства.
Були, одначе, й такі, що передчасно сходили з «бігової доріжки»: «Теренцій Юніор, бездоганно відбувши військову службу у кінноті й прокураторство у нарбонській провінції, відмовився від уже наготовлених для нього почестей: подавшись у свій сільський маєток, обрав для себе щонайспокійніше дозвілля» (VII, 25). І знову контраст: Пліній, завітавши до Юніора на його запрошення, почав, було, розмову про господарство (про що ж, мовляв, іще з селянином?), але той тактовно звернув на поважні, літературні, теми. Далі — щире захоплення Плінія: вправністю господаря в усьому, блискучим володінням і латинською, і грецькою мовами, начитаністю, врешті, й тактом: не хизувався своїми знаннями, не присоромив гостя, що теж належить до «humanitas», а лише непомітно звернув бесіду цікавою для себе стежкою. Під кінець листа — висновок: «Тож і тобі кажу: як у таборах, так і в нашій літературі знайдеш, будь певен, не одного, хто видасться тобі селюхом, а приглянувшись, виявиш у нього, за всіма обладунками, й іскру найяскравішого хисту» (таким «селюхом», до речі, видавався і Вергілій, про що Горацій, багато інших письменників давнини).