Поки він ішов уперед, групи розходилися, і його попереднє збентеження і вагання повернулися знову. Деякий час він ішов слідом за щось десятьма чи дванадцятьма людьми, що голосно балакали й реготали, та з них один по одному відходили, поки лише троє зосталися вкупі в вузькій, невідрадній, безлюдній вулиці. Незнайомець спинився, на одну мить, здавалося, поринув у думки, потім, очевидно, страшно схвильований, швидко пішов дорогою, що вивела нас геть край міста в райони зовсім не подібні до тих, у яких ми досі блукали. Це був найгаласливіший квартал Лондону, де все носило найглибшу печать наймізернішої бідности і найзапеклішої злочинности. Під бляклим світлом випадкового ліхтаря високі, древні, поточені червою дерев’яні будинки ніби хиталися, щоб упасти в стількох розмаїтних напрямках, що заледве можна було знайти між ними прохід. [Буйноросла трава повипихала камені з бруківки.] Неймовірний бруд закисав у забитих протоках. Вся атмосфера тут дихала одчаєм. Але поки ми йшли, звуки людського життя помалу оживали, і нарешті великі купи найзостатніших людей Лондону з’явилися на вулицях. Дух старого чоловіка знову зажеврів, як лямпа, що хоче погаснути. Знову він рушив уперед еластичною ходою. Раптом ми повернули за ріг, променясте світло ударило нам у вічі, ми опинилися перед одним з велетенських пригородніх храмів Розбещености — перед палацом сатани-Джина.
Уже ішлося на світ; та чимало нещасних отруєних і досі входило й виходило затовпленим виходом. З притлумленим криком радости старий чоловік занурився в юрбу, знову став такий, як раніше, і тинявся взад і вперед без видимої мети в натовпі. Це тривало проте недовго, і рух перед дверима дав знак, що хазяїн зачиняє їх на ніч. Щось гірше від одчаю позначилося на лиці чудного чоловіка, за яким я так уперто слідкував. Але він не завагався рішити і з божевільною енергією рушив назад до серця могутнього Лондону. Довго й швидко він тікав, і я йшов слідом за ним, постановивши не покидати свого розшуку, що цікавість до нього охопила всю мою істоту. Сонце зійшло поки ми йшли вперед, і, коли він дійшов уп’ять до найлюднішої частини великого міста, до Д... готелю, по ній знову роїлися й кишіли люди, не менш численні, мабуть, ніж увечері. І тут довго серед натовпу, що зростав що-хвилини, я уперто переслідував незнайомця. Так, як і раніше, він ходив узад і вперед і за цілого дня не вийшов з юрби на цій вулиці. І коли тінь другого вечора виросла на землі, я, стомлений на смерть, спинився прямо перед мандрівцем і глянув йому просто в вічі. Він не помітив мене і знов пішов уперед, а я, покинувши переслідування, заглибився в міркування. «Цей старий чоловік, — сказав я нарешті, — є тип і геній злочинства. Він не може бути сам. Він — людина юрби. Даремна праця йти за ним, бо я нічого не дізнаюся ні про нього, ні про його діла. Найгірше в світі серце — це книга темніша, ніж Hortulus Animae,* і може це один з наймилосердніших дарів Бога, що “er lässt sich nicht lesen”.*
ЧОРНИЙ КІТ
Для цього надзвичай абсурдного і заразом ніби дуже звичайного оповідання, що його я маю оце писати, я не сподіваюся, ні вимагаю довір’я. Божевіллям, справді, було б сподіватись на нього в такій справі, ― коли самі мої чуття заперечують свої власні свідчення. А я не божевільний — і річ певна, що я не марю. Проте я маю померти завтра, а сьогодні хотів би зняти тягар із своєї душі. Мій безпосередній намір — подати світові просто, коротко і без ніяких пояснень низку звичайних, суто домових подій. В своїх вислідах ці події настрашили — змучили — занапастили мене. Але я не збираюсь якось тлумачити їх. Для мене це Жах, та й годі — багатьом же вони виглядатимуть не так страшними, а більше химерними. Згодом знайдеться, може, який розум, котрий зведе мою фантазму на загальники — спокійніший, логічніший, не такий подразливий, як у мене, котрий побачить в обставинах, що їх я розповідаю з жахом, не що інше, як рядову послідовність зовсім звичайних причин та наслідків.
З дитинства я визначався м’якою, лагідною вдачею. Я мав таке ніжне серце, що мусив навіть терпіти за це глузування від товаришів. А надто любив я всяку тварину, і батьки дозволяли мені передержувати велику силу любимих моїх звіряток. З ними я проводив найбільше часу, і ніколи мені не було так утішно, як годувавши їх та пестувавши. Ця особливість моєї вдачі набирала де-далі більшої сили, і в мужній моїх літах я мав із неї одне з головних джерел задоволення. Хто тішився колись приязню до тямущого вірного пса, тому я ледве чи потребую тут виясняти характер та силу такого вдоволення. В некорисливій, самовідданій любові звірини є щось таке, що іде просто до серця ― надто тому, хто мав часто нагоду допевнитися жалюгідної приязни та хисткої, як павутиння, вірности самої Людини.