Одну з фантасмагоричних концепцій мого друга, що не так була абстрактна, як інші, можна визначити, хоч і дуже неясно, словами. Маленький малюнок показував з середини безмірно довгий і прямокутний коридор чи хід з низькими стінами, вигнутою стелею, гладкий, білий, непреривний і нічим ніде не позначений. Деякі другорядні деталі наводили на думку, що це склепіння лежало безмежно глибоко під поверхнею землі. Ніде на всім його довженнім просторі не було ніякого отвору і ні смолоскипа, ні якогось іншого світла не було, а тимчасом повідь сильного проміння котилась вздовж його і окропляла все примарним і неприродним сяйвом.
Я доперва казав про отой хворобливий стан слухових нервів, що робив для недужного непереносною всяку музику, окроме деяких звуків струнних інструментів. Можливо, що ці вузькі межі, що полишили йому саму тільки гітару, саме й спричиняли у великій мірі фантастичний характер його музики. Та таким способом не можна було б пояснити гарячкову легкість його імпровізацій. Вони не могли не бути й дійсно були ― в звуках, так як і в словах його диких фантазій (бо він часто супроводив свої імпровізації римованими рядками) ― вони були наслідком отієї колосальної розумової сконцентрованости й зосереджености, про які я вище казав, що їх можна було спостерігати тільки в момент найвищого мистецького натхнення. Слова однієї з цих рапсодій я запам’ятав. Можливо, що вона вплинула на мене дужче через те, що в підземних містичних водах її змісту я гадав, що вбачив у перший раз повну свідомість Ашера за те, що його надхненний розум хитається на своєму троні. Вірші, під заголовком «Дім привидів», звучали майже так чи й зовсім точно так:
I
В найзеленішій із долин,
Де ангели жили,
Стояв палац, як неба син,
Прекрасний і ясний.
В державі Мисли-Короля
Палац стояв,
Й над кращим серафім крила
Свого не розкривав.
II
Знамена яснозолоті
Над ним пливли й палали.
І все – все це було за тих
Часів, що пролунали.
І сонний вітерець, що бавивсь
У день ясний,
Спливав по баштах вниз у трави,
У ароматів рій.
III
Ті, що ішли в долині вічній,
Ті бачили в вікні,
Як духи бавились музичні
Під лютні спів тонкий,
Танцюючи навколо трону,
Там, де сидів
Порфіроносець у короні –
Король країв.
IV
І вся у перлах і рубінах
Там брама розцвіла,
Що нею плинув, плинув, плинув
І плинув, і палав
Рій ніжних лун, що відбивали
Накази короля,
Якого рівному у мудрості не мала,
Не бачила земля.
V
Та злі єства у чорних шатах
Удерлись до високих веж;
(А – плачте, плачте, бо до завтра
Король не доживе!)
І от круг дому його слава,
Що так цвіла,
Забулась, мов легенда тьмава,
Мов не була.
VI
І ті, що йдуть в долині вічній,
Ті бачуть у вікні:
Товчуться форми фантастичні
Під недоладний спів,
І ринуть юрби п’яні й тоскні
Через поріг,
І регіт дикий, − але осміх
Пропав навік…
Я добре пам’ятаю, що думки, що породила в нас ця балада, привели нас до низки міркувань, де виявилося одне переконання Ашера ― і я згадую його не так за його новизну (бо й інші так думали),* а через те, що Ашер з надзвичайною упертістю чіплявся за нього. Це переконання полягло, загалом кажучи, в вірі в те, що рослини обдаровані свідомістю. Але в його розладженій фантазії ця думка загострилася і переходила до деякої міри на царину неорганічну. Мені немає слів, щоб висловити увесь обсяг, увесь серйозний одчай його переконання. В усякім разі віра його була стосувалася до сірого каміння, що з нього збудований був дім його батьків. Свідомість проявилася, уявляв він собі, в розпологові цих каменів, у порядкові, в якім вони лежали, і в силі грибів, що проросли на них, і в мертвих деревах, що стояли навколо ― і над усе в довгій, упертій непорушності цього порядку ― і в його повторенні в недвижних водах озера. Її очевидність ― очевидність цієї свідомости ― проявлялася в тім, казав він (і я аж схопився, коли він це казав) ― у повільнім, але безперечнім згущенні їхньої власної атмосфери над водою й мурами.