«Це була діва надзвичайної вроди: рівно прекрасна, як і радости повна. І лихий був той час та година, коли вона взріла і покохала, і побралася із художником. Він, палкий, трудолюбний, суворий, мавши уже наречену в своїм мистецтві; вона ― діва надзвичайної вроди, рівно прекрасна, як і радости повна: вся світло й сміх, вся пустотлива, як юний фавн: з любов’ю й привітом до всього світу: з ненавистю тільки до того Мистецтва, що було їй суперником: з боястю тільки проти палітри, пензлів та інших знаряддів, що не давали їй бачити обличчя її коханця. Таким побитом, це була страшна річ для Панни ― почути від нареченого, що він із неї хоче зробити портрета. Але вона була кротка і послушна ― і покірно замкнулась на багато тижнів у темній високій вежі, де на бліде полотно тільки згори промикалося світло. Але він, художник, раював при своїй роботі, що тривала день відо дня, година в годину. І він був палкий, невгамовний, нравний химерник, що геть затерявся у своїх марах; він не хотів побачити, що це світло ― так примарно воно впадало до самітної вежі і забирало життя і здоров’я його нареченій ― і вона марніла явно для всіх, лиш не для нього. Та вона усе усміхалась і була усе бездокірно мовчуща, бо ж бачила що художник (а він був вельми славний) заживав при своїй роботі гарячкової, палкої утіхи і працював день і ніч, щоб змалювати її, що вона його так любила, а робилася день відо дня геть безживніша, геть хиліша. І справді кому лиш лучалося узріти цього портрета, той тихим голосом мовив про його подібність, як про могутнє диво, як про доказ не тільки умілости майстра, але рівно й глибокої любови його до неї, що її він так змалював надзвичай прегарно. Аж нарешті, коли робота доходила вже кінця, нікому не давано входу до вежі, бо майстер вкрай зшаленів у запалі своєї роботи і рідко вже одвертав свої очі від полотна – навіть і з тим, щоб глянути на обличчя своєї дружини. І не хтів він побачити, що барви, які він розлив на цім полотні, геть пощезали з обличчя її, що сиділа поперед нього. І так, коли багато тижнів минуло і мало лишилось роботи, ― тільки один мазок на вустах, та в очах одну тільки фарбу, ― дух Панни засяв був знову, як засяває бува вогонь у світильні. І зроблено той мазок, і покладено фарбу; і майстер на мить став у німому захваті перед ділом, яке він зробив; але далі, іще він дививсь ― і трепет напав його, і він зблід, і не стямився з дива, і покликнувши на цілий голос ― «Це справді саме Життя!» ― він повернувся зразу до своєї коханої: Вона була мертва».
ПОБАЧЕННЯ
Я не загаюсь. Зажди, стривай!
Іду тобі встріч у пустельний край.
Вірш на смерть дружини Генрі Кінґа, єпіскопа Чічестерського.*
Злощасна і таємнича людино! — ти загубивсь у сяйвах своєї власної уяви, ти пав у горіннях своєї власної юности! Знову гадкою бачу тебе! Іще раз твій образ став перед мене! — не таким — о ні, не таким, як ти єсть — в холодній юдолі тіней — але таким, як ти мав би бути — розтрачаючи щедро свій вік у пишних роздум’ях, в цьому місті туманних мар, твоїй любій Венеції — в цім улюбленім зорями Елізії моря, де широкі вікна Палладієвських дворців* задивляються гірко і глибоко в тайни мовчущих вод. Так! я повторюю — як ти мав би бути. Існують, певне, інші світи, окрім цього — інші мислі, ніж мислі загалу — і міркування інакші від міркувань софіста. Хто ж тоді прикличе тебе до суду? Хто зганьбить тебе за ті замріяні години, хто скаже про змарнований вік, коли це тільки сили твої невичерпні переливалися через край?