Чом вона мусіла так зчервонітися? На це питання немає жодної відповіди — хіба те, що, в поспіхові і страху материнського серця, полишивши самотність свого будуару, вона не подбала ув’язнити свої маленькі ноги туфельками і зовсім забула накинути, як годилось, на свої Венеціянські рамена якусь запону. Яка ще могла бути причина цього рум’янцю? цього блиску диких призивних очей? незвичайного хвилювання цих трепетних грудей? конвульсивного стиснення цієї тремтячої руки? — руки, що упала припадком на руку чужинця, скоро Ментоні повернувсь до палацу. Яка могла бути причина цієї тихости, дивної тихости незрозумілих слів, що їх вимовила Маркеза, поспішно з ним прощаючись? «Побідив єси, — так вона прорекла, або ж лепет води мене звів, — побідив єси — як сонце зійде, за годину — ми стрінемось — хай буде так».
Тривога вщухла, огні в палаці загасли, і чужинець, що його я тепер розпізнав, самотою стояв на сходах. Він весь тремтів у незбагненному хвилюванні, і його очі шукали кругом за гондолою. Я не міг не назватись [прислужитись] йому своєю; і він прийняв цю ввічливість. Добувши при шлюзі весло, ми направились до його мешкання, а тим часом він заспокоївсь і заговорив про наше давніше побіжне знайомство, мовою великої видимо сердечности.
Є такі речі, що про них мені приємно розповідати докладно. Особа чужинця — дозвольте мені називати його цим ім’ям — його, що був завжди чужинцем цілому світові — особа чужинця саме належить до таких речей. Він був радше нижчий, ніж вищий од середнього зросту, але бували хвилі напружної пристрасти, коли його тіло направду немов розгорталося і заперечувало оце моє визначення. Легка, майже тендітна злагода в його постаті обіцяла скорше ту готовість до дії, що її він засвідчив на Мості Зітханнів, аніж ту Геркулесівську силу, що її, як було відомо, він легко появляв у випадках більшої небезпеки. При устах та підборідді божества — незвичайні, буйні, великі, немов плинні очі, що їх колір мінився від чистого карого до густого блискучого агату — і хвилі кучерявого волосся, що поміж нього сяло незвичайне широке чоло, все світле, мов із слонової кости — оце були класично правильні риси його обличчя, що таких я не бачив ніде; хіба мармурові риси Імператора Коммода могли б дорівнятися їм. А одначе, його обличчя належало до таких, що їх кожен бачив у певній добі свого життя, і ніколи потім. Воно не мало в собі нічого одмінного — ніякого сталого виразу, що міг би закріпитися в пам’яті; обличчя, що його бачиш і враз забуваєш, з туманним і безнастанним жаданням знову призвати його на мисль. Не те щоб дух кожної часової пристрасти не накладав ніколи свого власного виразного образу на свічаді цього лиця, але це свічадо, як буває з кожним свічадом, не лишало в собі жодного сліду пристрасти, коли вона минала.
Розстаючись зі мною вночі після цієї події, він запросив мене, як мені здалося, категоричним тоном, завітати до нього взавтра дуже рано. Невдовзі по сході сонця, я, згідно з цим запрошенням, був у його Палаццо, одній із тих величезних будов похмурої і заразом фантастичної пишноти, що громадяться понад водою Великого Каналу поблизу Ріяльто*. Мене провели широкими круговими мозаїчними сходами до покою, що його незрівнянна пишність, ринувши через одчинені двері справжнім блиском, осліпила й сп’янила мене своєю осяйністю.
Я знав, що знакімець мій був заможний. Про його багатства ходили такі поголоски, що я навіть зважувавсь їх уважати за сміхотворне перебільшення. Та коли я оглянувсь навколо себе, я не міг пойняти віри, що багатства якої-будь особи в Европі могли б достачити такої царської пишности, як оця, що бреніла й сяла округи.
Хоча сонце, як я сказав, уже встало, кімната й досі була блискучо освітлена. З цього, а також із виснаженого виду мого друга я зміркував, що він не лягав цілу ніч. В архітектурі й окрасах покою було видко виразний намір вражати й засліплювати. В декоруванні мало дано уваги на те, що зветься технічно стильністю — на витриманість національних рис. Очі блукали з предмету на предмет і не спинялись на жоднім — ні на гротесках грецьких малярів, ні на скульптурі з кращих днів Італії, ні на величезних різьбленнях саморідного Єгипту, що не знав у мистецтві вчителів. Пишні завіси по всій кімнаті коливалися від бреніння тихої меланхолійної музики; не знати, відкіль вона долітала сюди. Чуття мені пригнітили мішані, суперечні пахощі; вони куріли з дивних звиваних кадильниць, пломеніючи незліченними язиками смарагдового й фіолетового вогню, що жахтіли, блимали й пригасали. Проміння раннього сонця проливалось на все це крізь одноцільні вікна жевристо-червоного скла. Леліючи тут і там, у тисячних відсвітах, на завісах, що спадали з карнизів зливами розтопленого срібла, сяйва природного блиску згідно мішалися врешті із штучним світлом і, спадаючи злагіднілими масами, лягали на пишно-текучий килим Чілійського золота.