«Одіссея», пісня двадцять третя
Роботу звичну вже мечі зробили,
час помсти у минуле відійшов.
Вже щедро пролили ворожу кров
списи нещадні й невблаганні стріли.
До царства і до любої цариці
з походу повернувся вже Улісс.
Він переміг, бо стійко переніс
і гнів богів, і грізні громовиці.
Не поспішає більше він нікуди,
йому цариця голову на груди
поклала, пригорнувшись до царя.
Та де той чоловік, що на чужині
блукав, мов пес, позбавлений гордині,
і твердив, що Ніхто його ім'я?
Напис на примірнику «Беовулфа»[27]
Запитую себе все знову й знову,
чому так безнадійно й ревно я
учу, коли надходить ніч моя,
суворих саксів стародавню мову.
І пам'ять, вже послаблена роками,
повторює — хоч марно — ці слова
так, начебто життя мого канва
і тчеться, й розпускається часами.
А що коли душі моїй відкриті
секрети її віри й твердоти:
вона безсмертна й здатна осягти
і справдити спроможна все на світі.
За віршем цим і ревністю, одначе,
безмежний Всесвіт жде мене терпляче.
До меча у Йоркському соборі
В мечі своїм живе герой один,
що вмер давно; здіймав його доволі
на морі часто і на суходолі
(хоч врешті марно) проти смерті він.
Смерть також марна. Ось цей чоловік:
з Норвегії білявий і нещадний
прибув сюди на поклик долі владний,
меч — його символ та ім'я повік.
Він вмер на чужині давним-давно,
та меч рука стискає все одно,
і перед ним я — тінь і порохно,
я — тільки мить, і — повторю стократ —
ця мить — лиш попіл, а не діамант,
бо лиш минуле справжнє, лиш воно.
Париж, 1856 рік
Він за роки прострації вже звик
випереджати смерть. Він чує втому,
йому так страшно вийти раптом з дому
в людську юрбу. З усіх відомих рік
він, Гайне, думає лише про час,
який виводить з присмерку поволі
його, а ще про те, що з примхи долі
юдей він і мужчина водночас.
Він мелодійні згадує пісні,
чиїм був інструментом, їх створили
не дерево, не птах, а вищі сили,
плин часу та його химерні дні.
Ні солов'ї вже не зарадять згубі,
ні ночі золоті, ні квіти любі.
Рафаель Кансінос-Ассенс[28]
Безсмертний в муках, звідав цей народ
презирства й переслідувань доволі.
І він священний жах такої долі
відкрив для себе, повної знегод.
Безсонними ночами, наче хміль,
вбирав псалми й пісні Письма Святого,
і радістю душа бриніла в нього,
й відчув своїми долю цю та біль.
Його Ізраїль кликав. Серцем він
почув цей голос; так одної днини
почув пророк із-за кущів ожини
зненацька голос Бога з верховин.
Так будь зі мною, пам'ять величава
Кансіноса; все інше скаже слава.
До вина
У строфах бронзових Гомер подяку склав давно
тому, що серце звеселя, — тобі, п'янке вино.
Роки минали і віки, не стишуючи біг,
і з грецьких амфор перейшло ти у германський ріг.
З'явилось на зорі буття і на земній путі
давало людям ти снагу й вогонь у їх житті.
І завжди, де тече ріка людських ночей і днів,
струмить і твій потік, а з ним веселощі і спів.
Немов Євфрат, що споконвік пливе удалину,
так ти течеш через усю історію земну.
У кожнім келиху вина вражає нас проста
весь час метафора одна — червона кров Христа.