Мілонга про Мануеля Флореса
Мануель Флорес помре,
бо так вже ведеться всюди:
спочатку живуть на світі,
а потім вмирають люди.
Та гірко з життям прощатись,
останньої ждати миті,
бо жити мені так любо
і звично на цьому світі.
Дивлюся в досвітній тиші
на руки свої, на жили
й дивуюся: власні руки
здаються мені чужими.
Я стріну чотири кулі
і вмить в забуття полину.
Сказав же мудрець немарно:
народжує смерть людину.
О, скільки очам відкрилось
за довгу мою дорогу!
Хто знає, що вздріють очі,
як душу я ввірю Богу.
Мануель Флорес помре,
бо так вже ведеться всюди:
спочатку живуть на світі,
а потім вмирають люди.
Зі збірки «Хвала тіні» (1969)
Змінились форми сну мого: доми
тепер червоні сняться з передмістя,
й побронзовіле витончене листя,
ласкавий хмиз і чистота зими.
Земля немов постала з давнини,
прекрасна, як на сьомий день Творіння.
Є сум якийсь у присмерку й змужніння,
відлуння давнє Біблії й війни.
Десь жде мене Америка. А нас
тут запевняють: сніг впаде вже скоро.
Повільність нині і короткість вчора
я відчуваю в надвечірній час.
Блукаю я завулками твоїми,
Буенос-Айрес, де б не був — я з ними.
Всі дні буття — в одному дні людини:
від того, як почався часу лік,
і грізний Бог назавжди передрік
всі інші дні й майбутні невзгодини,
до того дня, як води швидкоплинні
земного часу вернуться назад
до Вічності, і згасне все підряд —
майбутнє, вчора — все моє донині.
Між досвітком і ніччю величава
історія земна, весь плин сторіч
приховані: юдея путь крізь ніч,
руїни Карфагена, пекло й слава.
Молю відваги й щастя в Бога я
дістатись до вершини того дня.
Художник пообіцяв нам картину.
Зараз, у Новій Англії, я дізнався, що він помер. Я відчув, як завжди в таких випадках, сум і подив від усвідомлення, що ми подібні до сну. Я подумав про втрату людини й картини.
(Лише боги можуть обіцяти, бо вони безсмертні.)
Я подумав про місце, призначене для картини, де та ніколи вже не висітиме.
А потім я подумав: якби вона була тут, з плином часу вона зробилася б іще однією річчю, ще однією дрібничкою чи деталлю мого дому; тепер вона безмежна, нескінченна, здатна набути будь-яких форм і кольорів і не прив'язана до жодного.
Вона певним чином існує. Вона житиме й сильнішатиме, наче музика, і залишиться зі мною до кінця. Дякую, Хорхе Ларко.
(Люди також можуть обіцяти, бо в обіцянці є щось безсмертне.)
Ціпок, монети, шахівниця, карти,
замок, нотатки — за короткі дні,
які ще залишилися мені,
ніхто вже їх не встигне прочитати.
І книга, і — між сторінками — згадка
про незабутній і забутий час:
поблякла і засушена фіалка,
червоне люстро, у якім не згас
оманний блиск зорі. О, скільки їх —
напильників, порогів, цвяхів, склянок —
речей, що нас стрічають кожен ранок,
незрячих і напрочуд мовчазних.
Їм жити попри наше забуття,
не знаючи, що ми пішли з життя.
Воліє віршем перса голос мій
знов нагадати: час — снувальник мрій
пожадливих, якими є усі ми,
їх Мрійник розкидає потайний.
Стає золою той вогонь, що згас,
і тліном плоть, ріка — це водночас
життів, твого й мого, минущий образ,
що поступово витікають з нас.
Бундючність зводить монумент дарма,
бо це, як вітер: є — і вже нема,
для вічного Творця століття ціле —
лиш мить, яка минулася притьма.
Спів золотого солов'я звучить
лиш раз єдиний серед верховіть
на схилі ночі, а жадібні зорі
свій скарб не полишають ні на мить.
Ти пишеш вірш, а місяць-молодик
до нього лине, як над ранок звик
до твого саду линути, та в ньому
тебе уже не знайде він повік.