Дзеркало
Мене в дитинстві дзеркало лякало,
показуючи протилежний образ
або безлику маску, що ховала
щось безперечно грізне. Я боявся
також, що дзеркала безмовний час
із повсякденного зіб'ється раптом курсу
людських годин й помістить на своєму
примарному далекому краю
створіння, форми й кольори нові.
(Про це мовчав я, хлопчик боязкий.)
Боюсь і досі, що обличчя справжнє
душі моєї дзеркало ховає;
спотворене провинами та болем,
Бог його бачить і, можливо, люди.
Історія ночі
Упродовж своїх поколінь
люди звели ніч.
Спершу вона була сліпотою та сном
і колючками, що ранять босі ноги,
і страхом перед вовками.
Ми ніколи не взнаємо, хто вигадав слово,
щоб означити час пітьми
між заходом і сходом сонця;
ми ніколи не взнаємо, якому століттю
належить тайнопис зоряного безмежжя.
Інші започаткували цей міф.
Її творила матір безтурботних богинь,
що тчуть долю,[54]
їй офірували чорних овець
та півня — провісника її смерті.
Дванадцять осель будували для неї халдеї;[55]
нескінченні світи, портик.
Її формували латинські гекзаметри
й жах Паскаля.
Луїс де Леон[56] побачив у ній вітчизну
своєї враженої душі.
Сьогодні ми відчуваємо, що вона невичерпна,
як старе вино,
і ніхто не може дивитись на неї без запаморочення,
а час наділив її вічністю.
Подумати тільки, що її б не було
без цих кволих знарядь — очей.
Зі збірки «Тайнопис» (1981)
Той[57]
О дні, що віддані зусиллям марним
забути біографію поета
мізерного Південної півкулі,
якому феї чи то зорі тіло
дали таке, що не лишило сина,
і сліпоту — півтемряву й в'язницю,
і старість — передвісницю сконання
і славу, що її ніхто не гідний,
і звичку вимережувати вірші,
і давню пристрасть до енциклопедій,
ґрунтовних мап і матової кості
слонової, й невиліковну тугу
за звуками латини, і окремі
картини Единбурга та Женеви,
що в пам'яті лишились, забуття
імен і дат, культ Сходу, що його
різноплемінний Схід не розділяє,
і переддень непевної надії,
а ще етимології нестримність
і мови саксів речення залізні,
і місяць, який завжди нас вражає,
і кепську звичку цю — Буенос-Айрес,
смак грона виноградного й води,
й какао, солоднечу мексиканську,
якісь монети, пісковий годинник, —
поета, що одного дня, такого ж,
як безліч інших, змириться з цим віршем.
Елегія
Він потай від усіх, і навіть люстра,
сьогодні кілька сліз людських пролив.
Не може знати він, що споминають
усі ті речі, які варті сліз:
краса Єлени (він її не бачив),
ріка нестримна швидкоплинних літ,
рука Ісуса на розп'ятті римськім,
і попіл спаленого Карфагена,
а також соловей угорця й перса,
коротке щастя і наступна туга,
слонова кістка й мелодійні строфи
Вергілія, що труд мечів уславив,
і дивовижні форми хмар в усі
нові та неповторні надвечір'я,
і ранок, що повинен стати днем.
Там, за дверима, створений з любові,
самотності та часу чоловік
в Буенос-Айресі оплакав щойно
усі ці речі.
Творець
вернуться
54
За давньогрецькою міфологією, богині долі мойри є дочками богині ночі Нікс; у давньоримській міфології мойрам відповідають парки.
вернуться
55
Племена, що жили в першій половині першого тисячоліття до н. е. на території Месопотамії.
вернуться
56
Луїс де Леон (1527—1591) — іспанський поет-містик, теолог, перекладач «Пісні над піснями».
вернуться
57
Цей вірш, як майже всі інші, зловживає безладним переліком. Щодо цієї поетичної фігури, до якої так вдало звертався Волт Вітмен, можу сказати лише, що вона повинна здаватися хаосом, безладом, але бути в своїй суті космосом, порядком.