Afterglow[5]
Зворушливим є завжди захід сонця,
хоч би який непоказний він був,
але найбільш зворушує сіяння —
останнє, відчайдушне —
яке затоплює долину,
коли за обрій вже сховалось сонце.
Нам боляче дивитись на це сяйво —
відчужене, трагічне та примарне, —
що просторові мороком грозить
і раптом гасне,
коли ми помічаєм його фальш,
як гаснуть сни,
коли ми розумієм, що спимо.
Зі збірки «Місяць навпроти» (1925)
На обрії передмістя
Пампо,[6]
я вдивляюсь в твою широчінь, що затоплює
передмістя,
я сходжу кров'ю з твоїми заходами сонця.
Пампо,
я чую тебе в завзятих переборах гітари,
на оглядових вежах і в стомленому пихтінні
машин, які повертаються з літа.
Пампо,
я знаю, крають тебе
борозни та провулки, і вітер, що тебе робить іншою.
Пампо — стражденна й мужня — ти вже на небі.
Не знаю, чи ти є смертю. Знаю: ти в моїм серці.
Рукопис, знайдений у книзі
Джозефа Конрада
На землях хитких, які випаровують літо,
у білому мреві невидима сходить днина.
Вона полог ночі простромить несамовито
і берег запалить, і жаром дихне рівнина.
А ніч прадавня глибока — мов глечик, що воду
лиш всотує. По ріці брижі йдуть неозорі.
В індіанськім каное, задивившись на зорі,
людина палить сигару й вдихає свободу.
Одвічні сузір'я димок огортає сивий,
минулого й назви немає в цієї миті.
І світ — лиш кілька непевностей, лиш дух щемливий.
Найперша ріка. І найперша людина в світі.
Майже Страшний суд
Мій провулок знічев'я живе й віддається
мінливостям ночі.
Ніч — довге й самотнє свято.
В глибині душі я собою пишаюсь.
Літописець світу цього,
я засвідчив його неповторність.
Я оспівав вічне: примхливий місяць, любов,
від якої палають щоки.
Я увічнив у віршах місто, що мене огортає,
й даленіючі передмістя.
Я висловив подив там,
де інші бачили тільки буденність.
Всупереч млявій пісні байдужих,
я голос свій запалив од заходів сонця.
Я звеличив і оспівав
своїх предків по крові та мрії.
Я жив і житиму.
Я вклав чуття в суворі слова,
щоб вони не розчинились у ніжності.
Спомин про давню ницість підступає до мого серця,
наче мертвий кінь, викинутий на берег припливом.
Та зі мною лишаються ці вулиці й місяць.
Мені досі смакує вода, і поезія не відцуралась мене.
Краса вражає мене; хто зважиться мене засудити,
коли цей величезний місяць —
місяць моєї самотності — мені прощає?
Усе моє життя
Я знову тут, незабутні губи, єдиний і схожий на вас.
Я витримав наближення щастя та близькість горя.
Я перетнув море.
Я пізнав багато країв; бачив одну жінку
та двох-трьох мужчин.
Я любив горду білу дівчину, по-іспанськи незворушну.
Бачив безкрає передмістя, де заходи сонця
вдовольняють свою жагу до безсмертя.
Смакував численні слова.
Я певен, що це все,
і я не побачу вже й не зроблю нічого нового.
Гадаю, мої дні та ночі такі ж убогі й багаті,
як у Бога і в інших людей.