Від голоду і спраги у саду
вмирав король серед джерел дзвінких.
І я так само навмання бреду
поміж книжок, нездатний бачить їх.
Даремно цей конгломерат культур,
томи енциклопедій, словники,
Схід, Захід, космогонії, віки
будують на шляху моєму мур.
Повільно, крок за кроком, день за днем
я посохом обмацую в імлі
те, що здавалось раєм на землі, —
бібліотеку — мій новий Едем.
Тут порядкує щось таке, чого
не пояснити жеребом, мабуть.
У давні дні я розпочав цю путь,
книжки й пітьма — талан життя мого.
Блукаючи отак між стелажів,
я з жахом відчуваю: це — кінець
і я — не я, а зовсім інший, мрець,
що йтиме тут, мов я, коли я жив.
Котрий із двох цей вірш творить в цю мить?
Одна в нас тінь і два осібних я.
Та що вже важить це моє ім'я,
якщо нас неможливо розділить?
Груссак[10] чи Борхес, в любий, мов життя,
вдивляюсь світ, що огорнула мла.
Погас огонь, лишилася зола,
подібна так до мрій і забуття.
Пісковий годинник
Його мірилом слід зробити тінь,
колоною в спекотний день відбиту,
або ріку — немарно Геракліту
відкрила безум наш її глибінь.
Так, тільки долі й часові, мабуть,
вони подібні — тінь нечутна денна
й ріки стрімкої течія шалена,
що прокладає безупинну путь.
Та іншу час речовину зустрів —
важку і разом з тим м'яку — в пустині;
вона немов на те й дана людині,
щоб нею виміряти час мерців.
Так і з'явивсь тому вже безліч літ —
ховають стародруки його чари —
прибор, який похмурі антиквари
забрали в свій хмурний химерний світ.
Непевні передвістя, меч один,
картини невиразні в телескопі,
і дерево сандалове, і опій
у тому світі, й жереб, пустка, тлін.
Хто перед цим прибором не спинивсь —
суворим і сумним — хоч ненадовго?
З косою разом атрибутом Бога
він став — так Дюрер змалював колись.
Ось конус перевернутий: згори
пісок донизу сиплеться повільно,
мов золото, заповнюючи щільно
скляний угнутий світ своєї гри.
Утішно так дивитись на пісок:
обачно кожна ковзає піщинка,
а потім вниз зривається так стрімко,
немов людина в свій належний строк.
Пісок той самий — цикл за циклом вслід
тече, та путь його безперестанна;
так лине в прірву вічність нездоланна
під тягарем удач твоїх чи бід.
Падіння це не знає вороття.
Стікаю кров'ю я, не скло. Що далі
тече пісок у цьому ритуалі,
то швидше з ним із нас іде життя.
Мене манить пісок: космічний час
в нім відчуваю, ті події вічні,
що води Лети їх таять магічні
і пам'ять в дзеркалах своїх од нас.
Стовп диму й стовп огню між тих картин,
Рим з Карфагеном у затятім герці,
й землі сім футів — королю норвежців
сакс обіцяв й дотримав слова він.
Піску невтомна нитка день і ніч
все тягне за собою неминуче.
Від часу (це ж матерія текуча)
я — випадкова — не врятуюсь річ.
Шахи
I
Гравці до світанкової пори
свої фігури рухають повільні,
а перед ними, в битві непохитні,
зійшлися два ворожі кольори.
В суперництві всіх форм — принада гри:
тут кінь легкий і пішаки невтримні,
незграбний слон, король в заціпенінні,
лють королеви й прямота тури.
Розійдуться гравці й залишать їх,
колись поглине час гравців самих,
та не скінчиться битва незбагненна.
На Сході спалахнула ця війна,
на цілий світ поширилась вона.
Ця гра — така ж, як інша, нескінченна.
II
Слабкий король, пішак, тура стрімка
і королева — втілення сваволі,
ще й слон зійшлись на чорно-білім полі —
їх вабить битва довга та важка.
Вони не знають, що чиясь рука
між ними вже розподілила ролі.
Від поруху її залежать долі
усіх — від короля до пішака.
Але й гравець, хоча не знає сам,
теж бранець гри (казав Омар Хайям).
Ведуть крізь чорну ніч і білу днину
гравець фігури, а Творець — гравця.
Який же бог за спиною Творця
почав цю гру фантазій, часу й тліну?
вернуться
10
Груссак, Поль (1848—1929) — аргентинський письменник, один із попередників Хорхе Луїса Борхеса на посаді директора Національної бібліотеки Аргентини; як і Борхес, був сліпим.