Выбрать главу

Дзеркала

Мене лякають дзеркала, не тільки це непроникне скло — безживний світ, химерний світ, в якому безліч літ зникають і з'являються відбитки.
Я відчуваю страх перед рікою, в якій відбилась неба глибина: примарний птах в ній раптом вирина, і брижить вітер, не дає спокою.
І перед чорним деревом, бо завжди гладінь його поверхні в тишині повторює, неначе уві сні, непевну білість мармуру й троянди.
Обтяжений мінливими роками блукань невпинних по земних стежках, запитую себе, чому цей страх я відчуваю перед дзеркалами.
О ви, таємні дзеркала із міді, із дерева червоного — у вас хтось дивиться, а з вас — у світ, та враз десь губиться в імлі тієї ж миті.
О скільки вас, готових тривіально помножувати світ: талан дзеркал — виконувати давній ритуал народження, невтомно і фатально.
В запаморочнім вашім павутинні цей світ примарний множиться. Бува, людини подих, що іще жива, туманить вас в нічному безгомінні.
На нас чатує скло. Якщо у спальні є дзеркало на будь-якій зі стін, я вже не сам. Є хтось. Відбиток. Він влаштує свій спектакль на світанні.
Все діється, але ніщо зрадливо у пам'яті не зберігає скло. Мов рабини химерні, в нім, було, читаєм книги справа ми наліво.
Король на вечір, Клавдій, плід уяви, не відчував, що це лиш сон, не яв, аж поки в ньому той, хто роль цю грав, підступність не зронив під час вистави.
Як дивно, що існують сни в природі і дзеркала: у плині днів щораз відбитків світ буденно й звично нас оточує — його позбутись годі.
Бог (я гадаю) ревно незбагненне щораз творіння втілює своє: зі сну у ньому морок постає, а глянець скла являє світло денне.
Бог сни створив і ночі — їх сторожу, і дзеркала, щоб кожен знав, що він лише мара, якийсь відбиток, тлін, тому я не лякатись їх не можу.

Дощ

Над містом прояснішала блакить, і дощ дрібний став зразу накрапати. Пішов чи йде він? Дощ, напевне, завжди в минулому розмірно дріботить. Хто слуха дощ, той воскрешає мить, коли прихильна доля без бравади нам відкриває таїну троянди, загадкою червоною манить. Цей дощ, який засліплює шибки, впаде у передмісті на гілки, на чорний виноград в саду старому — його нема вже! — Вечір дощовий доносить голос батька: ще живий неначе він, вертається додому.

До портрета

капітана армії Кромвеля

Ні, мури не скоряться в грізний час тому, хто творить Господу молитви. Ці очі, звиклі до видовищ битви, вдивляються (крізь плин століть) у нас. Британія з туману вирина, і кінь, і днина слави та відваги. Лягла правиця на руків'я шпаги. Зеленими полями йде війна. Вгамуйся, капітане, все одно ні шал, ні лати не спасуть людину, якій дано одну-єдину днину. Скінчилась ця історія давно. Ржа вкрила меч, що стрінеш ти грудьми, приречений (так само, як і ми).

Старому поетові

Кастильським полем ти ідеш поволі й не дивишся довкруг. З твоїх думок не йде святий Іван, його рядок… Заходить сонце ген на видноколі: ковзнув по ньому погляд. Крізь полуду глузливий місяць вже з'явивсь на світ і так багрянцем закривавив схід, мов це відбиток з дня Страшного суду. Ти зводиш очі. І — хтозна-чому — про давнє щось, що вже було з тобою, приходить згадка спалахом невільним і гасне вмить. Ти далі йдеш з журбою, забувши власні вірші: «Став йому кривавий місяць написом могильним».[11]
вернуться

11

Цитата з вірша іспанського письменника Франсіско де Кеведо-і-Вільєґаса (1580—1645).