Дзеркала
Мене лякають дзеркала, не тільки
це непроникне скло — безживний світ,
химерний світ, в якому безліч літ
зникають і з'являються відбитки.
Я відчуваю страх перед рікою,
в якій відбилась неба глибина:
примарний птах в ній раптом вирина,
і брижить вітер, не дає спокою.
І перед чорним деревом, бо завжди
гладінь його поверхні в тишині
повторює, неначе уві сні,
непевну білість мармуру й троянди.
Обтяжений мінливими роками
блукань невпинних по земних стежках,
запитую себе, чому цей страх
я відчуваю перед дзеркалами.
О ви, таємні дзеркала із міді,
із дерева червоного — у вас
хтось дивиться, а з вас — у світ, та враз
десь губиться в імлі тієї ж миті.
О скільки вас, готових тривіально
помножувати світ: талан дзеркал —
виконувати давній ритуал
народження, невтомно і фатально.
В запаморочнім вашім павутинні
цей світ примарний множиться. Бува,
людини подих, що іще жива,
туманить вас в нічному безгомінні.
На нас чатує скло. Якщо у спальні
є дзеркало на будь-якій зі стін,
я вже не сам. Є хтось. Відбиток. Він
влаштує свій спектакль на світанні.
Все діється, але ніщо зрадливо
у пам'яті не зберігає скло.
Мов рабини химерні, в нім, було,
читаєм книги справа ми наліво.
Король на вечір, Клавдій, плід уяви,
не відчував, що це лиш сон, не яв,
аж поки в ньому той, хто роль цю грав,
підступність не зронив під час вистави.
Як дивно, що існують сни в природі
і дзеркала: у плині днів щораз
відбитків світ буденно й звично нас
оточує — його позбутись годі.
Бог (я гадаю) ревно незбагненне
щораз творіння втілює своє:
зі сну у ньому морок постає,
а глянець скла являє світло денне.
Бог сни створив і ночі — їх сторожу,
і дзеркала, щоб кожен знав, що він
лише мара, якийсь відбиток, тлін,
тому я не лякатись їх не можу.
Дощ
Над містом прояснішала блакить,
і дощ дрібний став зразу накрапати.
Пішов чи йде він? Дощ, напевне, завжди
в минулому розмірно дріботить.
Хто слуха дощ, той воскрешає мить,
коли прихильна доля без бравади
нам відкриває таїну троянди,
загадкою червоною манить.
Цей дощ, який засліплює шибки,
впаде у передмісті на гілки,
на чорний виноград в саду старому —
його нема вже! — Вечір дощовий
доносить голос батька: ще живий
неначе він, вертається додому.
До портрета
капітана армії Кромвеля
Ні, мури не скоряться в грізний час
тому, хто творить Господу молитви.
Ці очі, звиклі до видовищ битви,
вдивляються (крізь плин століть) у нас.
Британія з туману вирина,
і кінь, і днина слави та відваги.
Лягла правиця на руків'я шпаги.
Зеленими полями йде війна.
Вгамуйся, капітане, все одно
ні шал, ні лати не спасуть людину,
якій дано одну-єдину днину.
Скінчилась ця історія давно.
Ржа вкрила меч, що стрінеш ти грудьми,
приречений (так само, як і ми).
Старому поетові
Кастильським полем ти ідеш поволі
й не дивишся довкруг. З твоїх думок
не йде святий Іван, його рядок…
Заходить сонце ген на видноколі:
ковзнув по ньому погляд. Крізь полуду
глузливий місяць вже з'явивсь на світ
і так багрянцем закривавив схід,
мов це відбиток з дня Страшного суду.
Ти зводиш очі. І — хтозна-чому —
про давнє щось, що вже було з тобою,
приходить згадка спалахом невільним
і гасне вмить. Ти далі йдеш з журбою,
забувши власні вірші: «Став йому
кривавий місяць написом могильним».[11]