Від моря й воєн вдалині, за ними
тепер тужив сильніше він стократ.
Безсило шкандибав старий пірат
дорогами Британії курними.
Хазяйські пси брехали скрізь на нього,
на вулицях дражнили хлопчаки.
Були його притулком рівчаки,
щоб уві сні забутись ненадовго.
Та все ж він мав надію хоч яку:
він скарб зарив у золотім піску —
і примхи долі відступали геть.
Ти маєш теж надію хоч яку,
вона — твій скарб у золотім піску:
це неосяжна й неминуча смерть.
Спомин про привид
із тисяча вісімсот дев’яносто якогось року
Нічого. Тільки ніж Мураньї.[13] Тільки
обірвана історія стара.
Хоч я його не знав, та хтозна-звідки
до мене він приходить, мов мара.
Палермо[14] нижчим був. Тут мур в'язниці
жовтів над передмістям серед хиж.
У цих провулках у руках убивці
блукав колись отой мерзенний ніж.
Один лиш ніж. Обличчя риси стерті
того, хто знався в цьому ремеслі
й робив свою похмуру справу смерті:
лишилась тінь і криці блиск в імлі.
Час, що туманить мармур без вагання,
хай збереже ім'я: Хуан Муранья.
Спомин про смерть
полковника Франсіско Борхеса[15] (1833 — 1874)
Я на коні лишу його в годину,
коли зі смертю стрівся — на смерку;
з усіх годин, що знав він на віку,
хай ця, гірка, триває без упину.
У білім пончо в чистім полі скаче,
мов біла тінь на білому коні,
сумний Франсіско Борхес. Вдалині
в стволах рушниць чатує смерть терпляче.
І ця безмежна пампа, й свист картечі,
вид бойовища — він до цього звик.
Нехай його віднині і повік
оточують такі знайомі речі,
величного в його епічнім світі,
і не потьмарить вірш цієї миті.
Про португальських пращурів моїх,
про Борхесів, я знаю надто мало,
та звички у мені живуть зухвало,
страхи й суворість, що були у них.
Мов не жили на світі до пуття,
далекі від мистецтва, ефемерні,
а все-таки вони — частки химерні
і часу, і землі, і забуття.
Хай так. Здійснивши місію важку,
вони — цвіт Португалії — у герці
на Сході штурмом здобули фортеці,
до моря вийшли й до морів піску.
Вони — король, що зник серед химер
в пустелі,[16] й той, хто твердить: він не вмер.
Час без жалю та гніву вирок всім
виносить мужнім шпагам. Хмурий, бідний
вернувся, капітане, в край свій рідний
ти, щоб умерти в ньому й разом з ним.
В пустелі зачарованій лишивсь
цвіт португальський. Вторгненням вітчизні
загрожували віднедавна грізні
іспанці, переможені колись.
Можливо, там ти раптом зрозумів
(о, як би я хотів це точно знати),
що всі недавні непоправні втрати,
Схід, Захід, криця, шелест прапорів
триватимуть такі як є, відбиті
тобою в лузітанській «Енеїді».
Зі збірки «Інший, той самий» (1964)
Це знали учні Піфагора ревні:
вертаються циклічно люди й зорі;
колись повторять атоми суворі
і Афродіту, і майдани древні.
В прийдешності під копитом кентавра
опиниться лапіт[18] необережний,
і Рим впаде, і в ночі необмежній
знов чутиметься стогін Мінотавра.
Безсонна ніч повториться в усьому.
Із черева того ж рука, що пише
оці рядки, родиться, як раніше.
(Ще Девід Г'юм[19] наполягав на цьому.)
Не знаю, чи ми вернемось повторно,
мов цифри у періодичнім дробі,
та Піфагорів кругообіг пробі
щоніч мене веде непереборно
в якесь із передмість, бо ця місцина
на Південь, Північ й Захід чимось схожа,
та завжди там блакитна огорожа,
тіниста смоківниця і стежина.
вернуться
Сліпий П'ю, пірат з роману Р.Л.Стівенсона «Острів скарбів».
вернуться
Хуан Муранья — «кучільєро» (поножовщик), що жив у Буенос-Айресі наприкінці XIX — початку XX ст., герой ряду творів Х. Л. Борхеса.
вернуться
Борхес, Франсіско —дід письменника, загинув під час громадянської війни в бою під Ла-Верде 2-го листопада 1874 року.
вернуться
Йдеться про португальського короля Себастьяна (1554—1578), котрий пропав безвісти під час битви з маврами.
вернуться
Камоенш, Луїс Важ ді (1524—1580) — видатний португальський поет, брав участь у бойових діях в Африці та морській експедиції до Індії, що надихнула поета на написання його головного твору — поеми «Лузіади» (Лузітанія — давньоримська назва Португалії).
вернуться
Лапіти, за давньогрецькою міфологією, — плем'я, що воювало з кентаврами.
вернуться
Англійський філософ XVIII ст., історик, економіст і публіцист; тут мається на увазі його «Природна історія релігії».