вертались ми зі співом, ішли єдиним рядом,
спадав на землю вечір. Весна буяла радо.
І місячне над нами зійшло цікаве коло.
Дорога до мурів
Немає ні стеблинки у пересохлій глині.
З одного боку — гори, високе каменяччя;
навпроти — мур камінний, окиснений, гарячий.
Жовта земля. А небо — зелене, а не синє.
Кущі. Зламані пальми, обпалені та чорні.
Пісок. Немає птаства. Все — тишею сповите.
По схилах — каменюки, як величезні жорна.
Є щось від катаклізму утвореного світу.
У сутінках довжезних гірського надвечір’я
людські й тваринні форми окреслює узгір’я:
он — спис, он — індіанець, якесь лоша, що скаче.
Напружено і нерви, і слух людей, і вічі;
очікують видіння, налякані неначе,
що здійметься громаддя із шумом войовничим.
Забуття
Лідія-Роса, сьогодні вівторок і холод надворі.
Ти спиш у своїй кам’яниці сірій, що в передмісті.
Чи зберігаєш іще ти свої почуття жаристі,
чи від кохання померла? Послухай слова суворі:
Отой, кого ти любила, ті очі жорстокі сірі,
в осінньому надвечір’ї свою сигарету курить.
Крізь скло вікна розглядає він жовте небо похмуре
і вулицю з папірцями, які злітають у вирі.
Із книжкою йде до пічки, бо вже дивитись набридло,
сідає побіля неї, що згасла, вмикає світло,
і чується шарудіння прочитаної сторінки.
Вже п’ята. О цій годині ти в нього на грудях мліла.
Можливо, він і згадає… Але його постіль біла
тримає теплий відбиток якоїсь іншої жінки.
Стріча
На вулиці Флориди зіткнулась я на розі
із ним, блідим занадто, як перше, неуважним,
він два тягучі роки держав мене в тривозі…
Я стисла рукавички і глянула відважно.
Із докором спокійним в освітлених зіницях
зустрів він запитання моє, дурне і сміле,
коли ми, очужілі, зближали наші лиця:
«Чого це твої зуби помітно пожовтіли?»
Пішов од мене. Скоро побіля переходу
він рукавом сірявим торкнув якусь заброду,
що вешталася містом у білій одежині.
Ще трохи його шляпа видніла понад спини…
Затим, уже далеко, якась іржава пляма.
Аж ось густої мряки його ковтнула брама.
Омана
Чому, сама не знаю, але тобі належу,
хоч ти мене безжально покинеш невзабарі;
тобі я вже набридла, ти сниш про інші чари,
та втратою гіркою себе я не бентежу.
Хоч відаю, що буде нерадісним той ранок,
твої думки й бажання вгадати прагну, друже.
З тобою про жіноцтво балакаю байдуже
і навіть вихваляю котрусь із тих коханок.
Ти дивишся на мене з погордою й пихою,
неначе володієш дурепою слабкою,
та, мов актор майстерний, свої ховаєш дії.
Тебе я споглядаю із усміхом медовим
і думаю: «Не квапся сказати хитре слово;
омана — не від тебе, омана — моя мрія».
Вірш про журбу Буенос-Айреса
Прямі сумні проспекти, однакові й сіряві;
подеколи над ними шматок небес я бачу.
Фасади їхні темні з асфальтом немудрячим
засвідчують, що мрії про весни — марна справа.
Коли блукала ними, смутенна, донезмоги,
то випари повільні вдихати довелося.
Одноманітність їхня мене гнітить і досі.
Не кличте Альфонсіни. Не відповім нічого.
Якщо, Буенос-Айрес, в однім з твоїх будинків
під цим в’язничним небом я вмру, осіння жінка,
мене не подивує важка камінна брила.
Адже твої проспекти, намащені рікою,
яка в імлі поблякла, зробилася сумною,
мене переконали, що ти — моя могила.
Ще один раз
Іще одні уста я цілувала.
Що є у глибині цих уст медових?
Під сонцем не знайти ніде онови.
Тоді в цілунку меду теж замало?