Ще один раз візьми мене, присталу.
Під сонцем, що пече у спину знову,
даремно промовляє настанову
моє печальне серце заблукале.
Ще один раз? Здригнулось моє тіло,
жах між руками набирає сили,
бо зі шляхів гукає хтось до мене.
Гукає хтось, кому за мене лячно.
Тоді я заспокоююсь обачно
і йду туди, де сосон тінь зелена.
Я — непотріб
Щоби робити справи всі як слід,
я намагалась у наш час діяльний
боротися і думати загально,
і ґвинтик ще один дістав би світ.
Але замрія підвела до зваб,
інстинкт мене штовхнув у темну яму,
наче комаха, втратила я тяму;
мій дух природний — це любові раб.
Незграбна я, повільна і ледаща.
Тіло моє не здійметься нізащо,
коли його голубить сонце літа,
духмяніє гілля, зміюка сонна,
згорнувшись, мліє на жаркім осонні
та плід до рук спускається розкритих.
Декоративний вірш
Дівча уздріло місяць у голубому ставі —
серед високих сосон те диво розлилося.
(Міцні мисливські ноги, розпущене волосся,
граційні білі груди, поривчасті й хупаві.)
До берега дісталась одним стрибком пружистим,
з води двома руками взяла злотаве коло,
повісила на шию багатство охололе,
що під волоссям чорним сяйнуло, як намисто,
і кинулася в хащу. Її веселі крики
у затишних гніздечках почуло птаство дике
і в запахущім лісі побачило, що сяє.
Побігла повз берези із місяцем на шиї,
а понад комишами, здійнявши веремію,
співаючи, за нею пташині мчали зграї.
Капричо
Скажи, кваплива весно, що коїться зі мною
на тридцять першім році? Чи стовбур я рожевий?
Чи моє тіло в полі нагадує дерева,
привабну кучерявість ростючого повою?
Чи мої очі схожі на будякові квіти?
Невже моє волосся — наче пушок злотавий?
Мої запалі щоки вже свіжі, як отава?
Чи пахощами нарду я мовби переймита?
Я відчуваю: ступні мої — ніби коріння,
а сік твій вересневий мене сп’яняє нині,
і мовами чужими виповнюються вени.
І проростають буйно крізь незакриті пори
усміхненої шкіри ґірлянди неозорі —
суцвіттями звисають мої рядки шалені.
Романс про помсту
Високий гарний мисливець
подібних не бачив зір —
надвечір на полювання
пішов до Господніх гір.
Ступав упевненим кроком,
стрімкий у нього свинець,
пряма постава, а серце
міцніше інших сердець.
У золотім надвечір’ї
так настріляв дичини,
що сонце червоні сльози
зронило із вишини…
Коли вертався зі співом —
м’яким, як у солов’я,
із дерева, де згорнулась,
уздріла його змія.
Хоча полював на птаство,
жахливий той задерій
надійної криці лезом
відкраяв голову їй.
А я була насторожі,
йому заступила путь,
зв’язала своїм волоссям
і втишила його лють.
І, зв’язаному, сказала:
«Ви птаства набили — жах,
за нього мушу помститись,
тепер ви — в моїх руках…»
Помстилась я не оружжям,
знайшла йому гіршу смерть:
так солодко цілувала,
що серце розбила вщерть!
Послання
Мисливцю, на полювання
йдучи до Господніх гір,
знай, що помститься за птаство
любові нещадний звір.
Зі збірки
«Світ семи колодязів»
(1934)
Світ семи колодязів
Розгойдується,
вгорі, на шиї,
світ семи колодязів —
людська голова…
Кругла, мов дві планети;
палає в її осередді
первісне ядро.
Кістяна в неї оболонка;
на ній — шкіряний ґрунт,
засіяний
густим лісом волосся.