Від ядра припливами,
сильними та блакитними,
здіймається вода погляду
і розчиняє м’які двері очей,
як моря на землі.
… такі спокійні
ці злагідні води Бога,
що над ними
метелики й золоті комахи
в’ються.
А інших двоє дверей —
звивисті антени
в катакомбах, що започатковують вуха;
колодязі звуків,
перламутрові мушлі, де резонує
вимовлене слово
і те, що не вимовляється;
прокладено труби праворуч і ліворуч,
щоби море не змовкало ніколи
і механічне крило світів
було шумким.
І гора, піднесена
над рівнобіжником голови, —
ніс із восковими стулками,
де починає змовкати
колір життя;
двоє дверей, де прискорюється —
квіти, гілки і плоди —
духмяний серпентин весни.
І кратер рота
з краями, що палають,
і з вапняними пересохлими стінками;
кратер, що вивергає
сірку шалених слів,
густий дим, що здіймається
від серця та його бурі;
двері, прикрашені розкішними коралами,
крізь які ковтається їжа,
де співає та усміхається ангел,
нуртує вулкан пристрастей.
Розгойдується вгорі,
на шиї,
світ семи колодязів —
людська голова.
І квітнуть рожеві луки
у своїх шовкових долинах —
щоки, вкриті пушком;
і мерехтить
на опуклості чола,
білої пустелі,
далеке світло небіжчика…
Око
Відпочиває.
Напівморок
умирає далі,
де, сумирний птах,
очікує.
Сумні моря,
стиснуті,
рухають
у ньому
свої хвилі.
Краєвиди
дня
перевозять його морем,
повільні.
Боязкі
перші зірки
оплакують
своє невідчутне світло
у його нерухомій зіниці.
І в темній глибині
довгі людські шереги
переміщуються
неперервно;
рухаються
в різних
напрямках;
відступають,
відступають,
торкаються
перших
людей.
Стогнуть, бо народжується сонце.
Плачуть, бо сонце вмирає.
Усе є там,
стиснуте в очній западині,
де,
сумирний птах, очікує.
І голова почала горіти
На чорній
стіні
відкривався
квадрат
із перспективою
далечіні.
І підкотився місяць
до вікна;
зупинився
і сказав мені:
«Звідси я не рушу;
тебе споглядаю.
Я не хочу ні зростати,
ні видовжуватися.
Я — нескінченна
квітка,
що розпукується
в отвір
твоєї оселі.
Я вже не хочу
обертатися
позаду
земель,
яких ти не знаєш,
метеликом,
що висотує
тіні.
Ні здіймати привиддя
понад далекі
бані,
що спивають мене.
Я спиняюсь.
Дивлюся на тебе».
А я не відповідала.
Голова
дрімала під
моїми руками.
Біла,
наче ти,
місяцю.
Колодязі його очей
стікали бурою
водою,
помереженою
світлими гадюками.
І невзабарі
голова
почала горіти,
наче зірки
в сутінках.
І мої руки
забарвилися
субстанцією,
що фосфоресціювала.
І я запалила нею
будинки
людей,
ліси
тварин.
Мисливець за краєвидами
Підвівшись
на своїх двох ногах,
ніби вежа
на рівнині,
твоя досконала голова
полювала на краєвиди.
Он — сонце,
остання риба обрію.
Он — пагорби,
маленькі груди,
вкриті золотавим
пухом.
Он — скупчення
героїчних
хмар,
що приховують
сурми
грому.