Її важкий і неквапливий подих
спокійним був, і не хотів губити
замрії, в ніжній сірині потоку
видніли добрі ангели злотаві.
Дрімало місто поверхів блакитних,
і волоцюг не бачили ті чисті
однакові споруди з каменяччя;
рука Даю казала до порталів.
Комах ультрамаринових терпіла,
їх не стрясала зі своєї шкіри,
і до небес наче була припнута.
А ще стояло дерево без руху,
летів далеко птах, а довгі хмари
виписували слово їй Чекаю.
Ріка Ла-Плата у блідо-піщаному
Якої давньої пустелі щемом
ти, спрагла, є, якщо у водах гинеш
і мертвим тілом зносишся у простір,
неначебто твоя вода — небесна?
Бо прагнеш ти літати, але більше
нуртують хвилі хмар, а ти простерлась
спокійно і тіла порожні диму
тчеш неперервно, і вони синіють.
Піщаними рівнинами безшумно
вряди-годи заморський їде повіз,
і твої груди робляться м’якими.
Ніколи ти не сплюнеш тихим ротом:
гукнеш до неба, і дощу півмісяць
накриє мирно слід, що вже згубився.
Сарана
Суціль запнути небо… ні… не може;
упасти навскіс — ні, не може також;
голодування збільшити не в змозі;
розпатрати дерева… я не вірю.
Літати, як літають ґвинтокрили,
в гармонії переділити простір,
перетинати блискавковідводи
високих міст — о ні, це неможливо.
І все ж її крило таки кружляє;
і збільшує голодування людства;
і навскіс атакує, й нищить листя;
й під сонцем запинає хмарочоси;
впродовж віків вертається невтомно,
розплоджена, допоки не загине.
Благання до Прометея
Побільш свою ти скелю, Прометею;
залиш її для жорен гострозубих,
які подрібнюють світила ночі,
прикуй мене до них, щоб я кружляла.
Знов кинь вогонь до мстивих фурій Зевса
і батога подай мені з проміння
супроти губ розбитих, але правди
гілля хай буде стиснуте зубами.
Горгонами покрий обличчя Зевса;
спусти його собак, і дикі рила
хай вишкіряться в темних підземеллях.
Я стану мов лоша, що б’є копитом
об землю, і летить від нього піна,
забризкуючи бороди Олімпу.
Син
Він починається в тобі, але ти,
сліпа, не знаєш, коли він блукає,
ні квітів жінки й шпаги чоловіка,
ні з’явлення його душі, ні зору.
Гойдаєш ти його, гілка повітря;
в пелюстках твого рота він зникає,
бо твоя плоть — не плоть: перина плачу,
що з усміхом здіймається, волога.
Від тіні лона вчула ти тремтіння
і відчуваєш, що готова вмерти
за того, хто спотворює безжально.
Брутальна фраза крок тобі тамує,
ще молишся й не відаєш: турляє
тебе змія чи янгол, розгорнувшись.
Велика картина
Смерть поєднала стовбур перетятий,
і капітель, що впала, й павутиння
сухе дерев, і повеліла, щоби
місяць молився за весь той непотріб.
Комаха, налаштована молитись,
співати не схотіла там відверто,
і небо позіхало в чергуванні
своїх повільних і сумних світанків.
Олень ударив битими рогами
ту капітель і виводок знайшов там —
чорне каміння, зуби безголосся.
Ні, то була не для митців картина
з суттєвим змістом; посувала пензлі
на тому полотні загибель спритна.
Площини сутінків
Спершу була велика синя тканка,
рожевими драконами оббита;
дуже висока, звіддалі прибула,
але щойно народжена і скромна.