Нижче від неї сірі континенти
хмаринами прикрились від лазурі;
ще нижче пролітало темне птаство
і плюскалося у морях проміжних.
Ще нижче виростав огром похмурий
тисячолітніх сосон; шепотіли
вони найпершу пісню про коріння.
Під цим усім перебували бранці
землі — людські істоти проржавілі,
у відчаї скрегочучи зубами.
Гніздо у статуї
Рука піднята статуї створила
приємну нішу; птах туди соломи
напхав, і наїжачилася бронза
стрілками злота. Птах того не тямив.
А небо додало в’юнкої мальви
до золота того у розмаїтті
й гуманність бронзи привітало тостом.
Того ні птах, ні бронза не збагнули.
Хлопчик пройшов, омріяв соломинку,
за постіллю засумував нещасник,
між двох річок любов йому всміхнулась.
Псалом у нім зростав, далекий наче,
і ружа миру, мовби невидима.
Буття ні птах, ні бронза не збагнули.
Сон
Від маски охололої тепліша
відпала і лице твоє запнула;
народишся для овиду в тумані,
де виростають мертві, квітка щезне.
Там розгортає міт своє павуччя;
заквітчує підозру; розбиває
вчорашній гнів, і сяє там веселка;
і той, хто зник, уста твої цілує;
хтось більший за істоту, хтось подвійний,
ти ж — бранка тут, але тебе немає
на луках забуття і чародійства.
Який же то натхненний прозорливець
створив оце відродження світанку
після спочину, юність дня баского?
Море екрана
І
Підходить море, і долає мури,
і на екрані кидає припливи,
спішить до тебе; місяця і сталі
дива тебе вражають невідпорно.
Вдихає сіль твоя гортань розверста,
і твоє тіло б’ється проти вітру,
і ступні майже вкрилися водою,
і насолода крику вже на часі.
А місячні машини на екрані
крутять кристали мрії так правдиво,
що просто зараз хочеться пірнути.
Зникає море, наче целулоїд
згортається, й виблискує у пальцях
мітична квітка, штучна і холодна.
Оживлені малюнки
II
Мітична квітка, штучна і холодна,
барвистий плід, пласких істот розсадник,
що їх малюнок надихає вельми,
якщо земною є, то — з потойбіччя.
Тисячі літ тому смілива лапа
людини, її нутрощі роздерши,
розбила камінь, малювала стіни,
щоб дерево примусити до руху.
Глянь на мале створіння біло-чорне,
яке тебе змальовує, ти ж — калька
з великої, безмежної моделі.
Його душа — та, що тобі належить;
твоя душа женеться, жалюгідна,
за потягами вітру й папірцями.
Музична сторінка
Побачила її я на заході —
п’ять нотних нерозбірливих лінійок;
напнуті ниті позначали чорним
птахи неначе, їх було багато.
Збиралися вони в ключах, в акордах
у надвечірній ружі манускрипта;
із диригентським помахом зникали,
веселі до безумства, з партитури.
… Легеньке тріпотіння пентаграми
невдовзі заніміло на рівнині,
єдина нота ще звучала довго…
Повернення четвертих, восьмих часток
скидалося на помах крил у ночі,
що ряботиння відновляв сторінки.
Вухо
Маленький рів із райдужних западин,
із мертвими слонами, з жолобками
світла навпроти; таємнича стулка,
печера у зажурених верхів’ях
людської шиї; червоняста мушля,
яка передає морів дзижчання;
пронизана звиванням лабіринтів,
де злочини готуються таємно.
Часом під сонцем, що нам кров дарує,
черленим намальоване бескеттям,
нагадуєш ти небо світанкове.