Ти розгорнулось, як щербатий місяць,
і там, у чорнім глибу підземелля,
де позіхає лев розумування.
Зуб
Вежа самотньо зводилась до неба
над пагорбком, її коріння вперте
просило землю про нову підтримку,
і зблискував зубця міцного мармур.
У тій дробарці обертався всесвіт
понад сто раз, мололися рослини,
що з повенями близько пропливали,
рис італійський і горіх зі Сходу.
Шукав поживи, стоячи незрушно,
але почав війну проти Росії,
Голландії, Норвегії водночас.
Коли міцні вітри його здолали,
і він упав, неначе дуб розбитий,
поранена земля його здригнулась.
Сльоза
Ні, не моя, це — мачуха Едіпа,
і Геркулес кував її, вогненну;
бо мої очі, кратери прадавні,
спізнали лаву іншими очима.
Ні, не моя, бо впала в мою руку
із іншого, посушливого світу;
серпневий місяць, перекритий мохом,
лютневе сонце, що вапном затерте.
Вже прихисток свій жар мені дарує,
та сліз не проливаю я за тим, хто
змальовує цей світ і сто веселок;
озерні кола, золоті постелі,
ліани з криці, осяйні, мов зорі,
здіймає, кришталеві, в синім лісі.
До мадонни поезії
До ніг твоїх я припадаю, грішна,
проти землі блакитної — я з темним
лицем; ти — діва поміж пальм численних,
які чомусь не сивіють, мов люди.
Не зважусь тобі в очі подивитись,
ані торкнути чудотворну руку;
дивлюсь назад, де сластолюбства річка
оббріхує мене перед тобою.
Кладу зелену невеличку гілку
я до габи твоєї; сподіваюсь
грішити менше, з милості твоєї,
бо жити, зрізана твоєю тінню,
я не змогла; наклала ти на мене
відмалечку свої важкі кайдани.
Я йду спати
Зубчики квітів, і очіпок росний,
руки трави; ти, ніжна годівнице,
май наготові савани з землею
й перину із пророслими мохами.
Я, годівнице, спати йду, поквапся.
Поставиш мені лампу в узголів’я;
сузір’я — на твій вибір, яке любиш,
бо гарні всі зірки: опустиш трохи.
Залиш мене саму: бруньки вже пукнуть…
Тебе рука небесна погойдає
згори, і птах окреслить певні межі
для забуття… Спасибі. І таке ще:
коли він знову зателефонує,
скажи, щоб не питав, бо я — відсутня…
