Ти матимеш у ній напій приємний,
солодким він не буде понадміру;
не містить зла, зло вибачає щиро,
лікер солодкий знає про буремне…
Ти матимеш у ній напій приємний.
Втім, довгі твої пальці в день похмурий
засильно стиснуть скло її лискуче,
й на дрізки розпадеться неминуче
ця чаша забуття твого в зажурі;
втім, довгі твої пальці в день похмурий!
Безформне скло, потрощене достоту,
безпечним є і не завдасть тривоги:
хіба що відіб’є небес щедроту;
розбите скло твої вміщає ноги;
безформне скло, потрощене достоту.
Бог вибачить тобі велику шкоду:
рукам благословенним і завзятим
ні ірисів, ні руж не нанизати,
одвічна ніжність дасть безвір’ю згоду.
Бог вибачить тобі велику шкоду…
Меланхолія
Тебе люблю я, смерте, люблю й життя, одначе…
Коли в труну я ляжу й навіки стану спляча,
зроби, щоби в раз останній
осяяв мої зіниці промінь весняний.
Залиш якусь миттєвість під теплотою неба,
в льоду здригання сонця мені відчути треба…
Було світило добрим на раннім виднокраї,
коли мені казало: вітаю.
Спочинок не полошить, він — добрий, не тривожний,
та сперш хай поцілує ласкавий подорожній,
що завжди на світанку,
веселий, мов дитина, з’являвся перед ґанком.
Я — ця квітка
Твоє життя — це річка, яка струмить бурхливо;
на березі, невидна, зростаю я щасливо.
Я — квітка, що згубилась десь поміж комишами;
хоча її ти живиш, але не помічаєш.
У повені ти тягнеш мене до глибочіні;
коли пересихаєш, у твані тихо гину;
але потому знову зростаю я щасливо,
коли у дні чудові ти знов течеш бурхливо.
На березі твоєму причаєна, я квітну,
коли приходять весни, безмовна й непримітна.
Світло
Я в житті ходила і про все питала,
мучилась нудьгою, від нудьги вмирала.
Брали мене люди за бридню на кпини…
Земля — величезна! Я сміюся з ними…
Я слова почула; тих слів було море!
Якісь-то — веселі, якісь-то — на горе.
Я їх не збагнула; у зірок просила
красивішу мову, мені зрозумілу.
Мені добрі зорі тебе дарували,
бачу в твоїм зорі істину пропалу.
Твої очі повні щирої спромоги,
всесвіт умістили твої темні очі!
Впевнена в усьому, кинусь тобі в ноги:
забуття і спочив.
Старий місяць
Мене від зими бережуть твої руки.
Підтримують ніжно злуку,
линуть довгі сумні години
в заціпенінні.
Мені до вподоби всілякі речі,
лягає світло мені на плечі.
Люблю навіть зло, що вражає:
пожалійте того, хто вмирає!
О, старий місяченьку, такий одинокий,
пропливаєш по небу у тиші глибокій.
Скільки має тепла мій любий!..
Тобі, місяцю, холод — згуба?
Підсвідомість
Ти щось казав, казав, а я заснула,
та сплю й не сплю, відчувши: понад мене
найвищий розум знявся незбагненно,
бо я жила, живу та буду чула.
Ти щось казав, казав, і я пірнула
в апатію… вже й дихаю важенно.
Довкола — тіні, їх — сила-силенна,
а я — сліпа й закинута в минуле.
Я — мовби простір, ніби порожнина,
від тіла залишилась тінь єдина,
і можу вгору, наче дим, злетіти:
етеру чую подув… дивну тишу…
Ти на землі мене тримай міцніше,
бо в небеса підняти мусить вітер.
Похмурий чоловік
Погляньте на чоловіка, як він іде гордовито.
Виказують його руки шляхетну вельми породу.
На рот його не дивіться, бо буде з вогнем пригода,
на очі — теж, бо він може до смерті захолодити.