Коли рівнинами йде він, тремтять і русла, і віти,
а тіні лісів ясними стають йому на догоду;
коли веде стрілянину, лякаючи цим природу,
ховаються дикі звірі, жахнувшись його візиту.
Жінок багатьох він любить, не знає своєї долі.
Якоїсь весни загибель наздожене його в полі,
увінчаного лозою, де китиці, фрукти, вина.
Моя рука закоханки, що з трону його спустила,
на місце, де була криця, йому прилаштує крила,
й заплаче він, мовби хлопчик, який зійшов зі стежини.
Малий чоловічок
Малий чоловічку, малий чоловічку,
кенарю твоєму мріється політ…
Я — пташина, кенар, малий чоловічку,
відпусти у світ.
У твоїй я клітці, малий чоловічку,
малий чоловічку, у клітці твоїй.
Малим називаю, бо не розумієш
ти мене, дурний.
Я також не тямлю, але ти не гайся
й відімкни цю клітку, бо хочу втекти;
малий чоловічку, мені півгодини
подобався ти.
Горе мені!
І ти кохати вмів, і був привітним,
і квітнула весна, і ти був щирим,
і небеса світилися блакитні.
І цілував ти ніжно мої руки,
і мої очі у твої дивились,
які, бувало, скніли від розпуки.
І йшла я, уподібнена до льоду…
Проходила, але не помічала
ні люті пекла, ані неба вроди.
Не відчувала я… У порожнині
блукала із прикутою душею,
а біль був сатанинським, безупинним.
І ти пішов од мене непомітно,
й тобі, хто вмів кохати, хто був щирим,
а ще — солодким, щедрим і привітним,
благання я не висловила слушно,
але мій слух був виповнений болем…
Душа ж була, мов скеля непорушна.
І ти?
Так, я живу, хибую без упину;
вода біжить, і чують мої вуха
запамороку гнівну цього руху:
пахнуть ліси, я йду в нову місцину.
Так, я бреду, шукаючи по змозі
сонця, світанки, бурі та обаву.
Що робиш ти, нікчемний і хупавий?
Лежиш камінням на моїй дорозі.
Сонце
Серце, мов божество, мовчить зі мною,
німотне, сподівається на диво;
кохала я багато й нещасливо,
і кожен раз любов була ганьбою.
Кохала до ридань, ледь не до смерті.
Кохала до зненависті й до сказу,
і все ж чекаю на любов щоразу,
яка потвердить сподівання вперті.
Мов пустка, плодоносну жду любов я,
щоби гілки буяли у цвітінні;
я — наче ліс, живе моє коріння,
та мертве на гілках моїх листов’я.
Де той, хто надихне мої бажання?
В очах його збідніла моя крона?
Зів’яле листя — груба перепона,
а стовбур живить ще його в єднанні.
Де є той дух незнаний, таємничий,
з чиєї каламуті буде пломінь?
Якщо я запалаю в тій любові,
нестримною зроблюся, наче річка.
Де той, чия любов мене оточить?
Хай правду принесе свою велику…
Я від життя зібрала тільки кригу:
зігріє сонце хай єство жіноче.
Зі збірки
«Знемога»
(1920)
Тиша
Чи ви мали потребу
в дивуванні світами,
що кружляють над нами
по глибокому небу?
Ця волога, піднявшись,
є речей абсолютом,
по блакитним маршрутам
плине тихо, як завше.
А маленька людина,
чиє серце тріпоче
на землі, снить охоче
і шумить безупинно!
Побожність кипариса
Цей кипарис, що звівся, мандрівниче,
на відстані метровій над тобою,
в чиїм листов’ї птах кохану кличе,
ховає ніжну душу під корою.
Щоб ти угледів краєвид невинний,
він над землею високо піднісся;
якщо ж поглянеш на його вершину,
небесної сягне твій погляд висі.