Выбрать главу
наосліп, самотня, у космічній хлані, і не буде співу, ні навіть благання.
Вона — одинока, бо створіння чулі усі в її лоні, втомлені, поснули.
(Мати, що крокує, несучи отруту дітей перемерзлих, в утробі забутих.)
Нема ніде міста… Сміття і руїни понесе на мертвих плечах сиротина.
З висоти на неї якісь чорні гори будуть задивлятись поглядом суворим.
Ще, можливо, море, пітьмі на догоду, зробиться хіба що брилою із льоду.
І так, зажурившись, ця самотня брила свої пригадає кораблі та хвилі,
і багато років виглядати буде, щоб якесь суденце борознило груди.
І там, де ця брила має землю скраю, примріється берег, над ним місяць сяє,
і саме бажання залишиться в неї, бо той місяць буде іншим мавзолеєм.
І рухати судна брила ця захоче, щоб людей ковтати в бурі-погорочі,
і щоб над собою чули скелі дикі їхні одчайдушні та жахливі крики;
але вже не буде на землі нічого, самотинний вітер замете дороги;
замете латинців розкішні оселі, схови бедуїнів, бідні й невеселі;
ескімосів темні печери і нори, вишукані, пишні церкви та собори;
і чорні, і жовті, і кольору міді, і білі, й малайці, й метиси в огиді
тоді роззирнуться у землі стихійно, попросять прощення за жорстокі війни.
Візьмуться за руки, і утворять коло, і в ронді оточать свою землю голу.
І застогне їхнє коло від розпуки: «Даремні зусилля — тільки горе й муки!
Адже земля наша квітнула садами, повнилася щедро славними містами;
а повз їхні мури пропливали ріки, були і лагуни, і ліси великі.
Поміж них надійні тяглись залізниці, які тоді людям просвітляли лиця,
і квітнуло поле, і скрізь — дивовижа, наче луки усміх і чистий, і свіжий;
а ми, не збагнувши, чим справді багаті, схопили кинджали й пішли брат на брата;
ще й брехня тим часом набирала сили, нещирі торгівці світ заполонили;
всі ми спромоглися про добро забути, вилили на нього покидьки й отруту…
Тепер, білі кості, утворили коло, оточили в ронді нашу землю голу.
І лунає наше голосіння вбоге, на землі нещасній вже нема нічого!»
* * *
Та, можливо, встоїть статуя єдина, не впаде додолу, гола й самотинна.
І тоді це буде, в сутіні захланній, плідної ідеї прихисток останній.
Прихисток останній отієї форми, котру Вседержитель визначив як норму,
і яка, простерта, будучи тонкою, тихо причарує ніжною красою.
І вразлива зірка у небесній сині, може, запитає: «Що це за створіння?
Хто така ця жінка, що несамовито не гине, самотня, в неживому світі?»
І її полюбить, бо така потреба, і зірветься, врешті, шугонувши з неба.
І, можливо, якось милість невідома схоче припинити землі смертну втому,
і проміння сонця, що надійде близько, знов осяє землю у найпершім зблиску,
і промовить голос: «Земле-сиротино, переймись весною хоч на мить єдину!
Хоч на мить єдину відчуй мою душу; я — німа, всесвітня і втішати мушу…»
Як утратять спокій тоді під землею ті мерці, що в лоні поховані нею!
Як вони рвонуться до того проміння, захочуть злетіти до сяйної сині!
Але надаремно, бо очей тих мертвих вже не відігріє проміння простерте.
Даремно! Даремно! Надто важкі брами лежать понад тими мертвими кістками!
Навалені в купи, зборені, негожі не зможуть піднятись зі старого ложа,