Выбрать главу
не зможуть уздріти мандрівне світило, і ніхто не крикне: «Надай мені сили!..»

Зі збірки

«Вохра»

(1925)

Я

Кохаючи, м’якою та сумною стаю я, і до мене небо лине, коли хтось інший володіє мною. Тоді я навіть м’якша від перини.
Ніхто так рук не зацілує щиро, не згорнеться клубочком у замрії, вміститись в іншім тілі так не вміє. Людська душа — чутлива понадміру.
Від ніжності вмирають мої очі, коли живі птахи крильми тріпочуть під пальцями ласкавими моїми.
Слова я знаю чарівні й належні, і мовкну, коли місяць величезний понад ярами пропливає мимо.

Слова до матері

Про визначні події питати я не стану, бо ти цього не скажеш; але, матусю мила, скажи, чи сяяв місяць, коли мене носила, над темрявою саду тоді безперестану?
Коли в твоєму лоні латинському, палкому дрімаючи, я чула хрип моря зі світлиці, чи бачила ти простір, в якім пірнали птиці у темряві й світились у сяйві золотому?
Адже я душу маю мрійливу, подорожню, вона летить у хмару безумну і тривожну, коли щербатий місяць здіймається у небо.
Приємно, коли море курильниці розкриє й воркоче під моряцькі пісні про свої мрії, а велетенські птиці блукають без потреби. 

Ти, що не будеш ніколи

В суботу поцілунок зміг ти дати, примхливий чоловік, сміливий, ніжний; солодким був цілунок дивовижний, а моє серце — вовченя крилате.
Не вірю я, що то була посвята, ба навіть розумію, що трутизна, та я сп’яніла, бо вино те грізне, виграючи, взяло мене в лещата.
Тепер я — жінка, завжди насторожі, ти — чоловік, жахливий і ворожий, і ти — потік, що ллється в річку кволу,
бурхливішим стає із течією. Чиню я спротив, але є твоєю. А от моїм не будеш ти ніколи.

Відповідь маркізи до маєтку Корнеля

Мене, митець великий, ви берете на кпини, ваш голос хоч люб’язний, але розпусний дуже; моя манлива врода зів’яне, наче ружа… Лише у вашім вірші спасеться від загину.
Легким презирством віє од вашої турботи — мовляв, оця граційна, але дурна маркіза за мій рядок безсмертний покірним буде хмизом, а ще — за поцілунок мого старого рота.
Чи вірите ви сліпо в поезії нетлінність? Але ж Усе на світі напевне має плинність… Я не боюсь уздріти цієї ружі згубу;
насамперед, я жінка, мене сп’яняє суще. Тож вибачте, поете, що строфи невмирущі міняю на юнацькі, гарячі, стиглі губи.

Спи спокійно

Ти проказав мені звабливе слово і позабув його. Нехай так буде. Спокійно спи. Бо мусить бути всюди твоє обличчя лагідним, чудовим.
Коли чарують нас уста медові, вони не заслуговують огуди; адже коханці — не вразливі люди, яким про сльози до смаку розмови.
Ваблять тебе пригоди, а не драми жінок, не очі з чорними кругами, не погляди, де болість і тривога.
Вкривай гарними жертвами підлогу! Вандал-король губив людей дощенту — зі шпагою стоїть він. Монументом.

Спогад

Про кордобеські гори зринає спогадання в моїй душі раптово, немов приємне свято; ходжу я між кущами із пахощами м’яти, і небеса сліпучі, і дні такі жадані.
О, як густа мімоза сп’яняла знов і знов! На групки розділились ми поміж гамаками, дивилися на грона, утворені зірками, і мріяли про танґо, й казали про любов.
Між нами, молодими, були вродливі дуже, а сьєра вигинала свої горби верблюжі, І, взявшись попід руки, стежиною поволі