не зможуть уздріти мандрівне світило,
і ніхто не крикне: «Надай мені сили!..»
Зі збірки
«Вохра»
(1925)
Я
Кохаючи, м’якою та сумною
стаю я, і до мене небо лине,
коли хтось інший володіє мною.
Тоді я навіть м’якша від перини.
Ніхто так рук не зацілує щиро,
не згорнеться клубочком у замрії,
вміститись в іншім тілі так не вміє.
Людська душа — чутлива понадміру.
Від ніжності вмирають мої очі,
коли живі птахи крильми тріпочуть
під пальцями ласкавими моїми.
Слова я знаю чарівні й належні,
і мовкну, коли місяць величезний
понад ярами пропливає мимо.
Слова до матері
Про визначні події питати я не стану,
бо ти цього не скажеш; але, матусю мила,
скажи, чи сяяв місяць, коли мене носила,
над темрявою саду тоді безперестану?
Коли в твоєму лоні латинському, палкому
дрімаючи, я чула хрип моря зі світлиці,
чи бачила ти простір, в якім пірнали птиці
у темряві й світились у сяйві золотому?
Адже я душу маю мрійливу, подорожню,
вона летить у хмару безумну і тривожну,
коли щербатий місяць здіймається у небо.
Приємно, коли море курильниці розкриє
й воркоче під моряцькі пісні про свої мрії,
а велетенські птиці блукають без потреби.
Ти, що не будеш ніколи
В суботу поцілунок зміг ти дати,
примхливий чоловік, сміливий, ніжний;
солодким був цілунок дивовижний,
а моє серце — вовченя крилате.
Не вірю я, що то була посвята,
ба навіть розумію, що трутизна,
та я сп’яніла, бо вино те грізне,
виграючи, взяло мене в лещата.
Тепер я — жінка, завжди насторожі,
ти — чоловік, жахливий і ворожий,
і ти — потік, що ллється в річку кволу,
бурхливішим стає із течією.
Чиню я спротив, але є твоєю.
А от моїм не будеш ти ніколи.
Відповідь маркізи до маєтку Корнеля
Мене, митець великий, ви берете на кпини,
ваш голос хоч люб’язний, але розпусний дуже;
моя манлива врода зів’яне, наче ружа…
Лише у вашім вірші спасеться від загину.
Легким презирством віє од вашої турботи —
мовляв, оця граційна, але дурна маркіза
за мій рядок безсмертний покірним буде хмизом,
а ще — за поцілунок мого старого рота.
Чи вірите ви сліпо в поезії нетлінність?
Але ж Усе на світі напевне має плинність…
Я не боюсь уздріти цієї ружі згубу;
насамперед, я жінка, мене сп’яняє суще.
Тож вибачте, поете, що строфи невмирущі
міняю на юнацькі, гарячі, стиглі губи.
Спи спокійно
Ти проказав мені звабливе слово
і позабув його. Нехай так буде.
Спокійно спи. Бо мусить бути всюди
твоє обличчя лагідним, чудовим.
Коли чарують нас уста медові,
вони не заслуговують огуди;
адже коханці — не вразливі люди,
яким про сльози до смаку розмови.
Ваблять тебе пригоди, а не драми
жінок, не очі з чорними кругами,
не погляди, де болість і тривога.
Вкривай гарними жертвами підлогу!
Вандал-король губив людей дощенту —
зі шпагою стоїть він. Монументом.
Спогад
Про кордобеські гори зринає спогадання
в моїй душі раптово, немов приємне свято;
ходжу я між кущами із пахощами м’яти,
і небеса сліпучі, і дні такі жадані.
О, як густа мімоза сп’яняла знов і знов!
На групки розділились ми поміж гамаками,
дивилися на грона, утворені зірками,
і мріяли про танґо, й казали про любов.
Між нами, молодими, були вродливі дуже,
а сьєра вигинала свої горби верблюжі,
І, взявшись попід руки, стежиною поволі