Міґель де Унамуно
Вибрані романи
Туман
Передмова
Міґель де Унамуно наполягав, щоб я написав передмову до цієї книги, в якій він розповів неймовірну сумну історію мого доброго друга Ауґусто Переса та його загадкової смерті, і я не міг не написати її, бо побажання сеньйора Унамуно для мене наказ у прямому значенні цього слова. Я не дійшов до того крайнього гамлетівського скептицизму, що був притаманний моєму бідолашному другові Пересу, який, у підсумку, засумнівався навіть у власному існуванні, а проте я твердо переконаний, що не маю тієї якості, яку психологи називають незалежною волею, хоч мене і втішає та думка, що дон Міґель також її не мав.
Комусь із наших читачів може видатися дивним, що саме я, особа нікому не відома в республіці іспанського письменства, пишу передмову до книги дона Міґеля, який уже в ній відомий, тоді як давній звичай велить, щоб письменники більш відомі, у своїх передмовах, рекомендували читачам менш відомих або й зовсім невідомих колег. Але дон Міґель і я домовилися порушити цей шкідливий звичай і зробити навпаки, а саме: щоб чоловік нікому не відомий відрекомендував чоловіка відомого. Бо, власне кажучи, книги купують за текст твору, а не за текст передмови; і тому буде цілком природним, коли такий молодий початківець, як я, бажаючи здобути визнання, замість просити котрогось із ветеранів письменства, щоб той написав передмову до його твору, навпаки, попросить, щоб він дозволив йому написати передмову до однієї з його книжок. Я думаю, такий підхід сприяв би вирішенню проблеми одвічного протистояння між батьками й дітьми.
Власне, чимало зв’язків поєднують мене з доном Міґелем де Унамуно. Крім того, що в цій книжці, яку я радше назвав би рюманом, аніж романом — див. с. 135, де підтверджується, що термін рюман винайшов не хто інший, як я, — він описує чимало балачок і розмов, що відбувалися між нещасливим Ауґусто Пересом і мною, а також розповідає в ній про народження мого пізнього сина Вікторсіто, я, здається, маю якихось далеких родичів із доном Міґелем, позаяк моє прізвище носив один із його предків, згідно з глибокими й науково обґрунтованими генеалогічними дослідженнями мого друга Антоніна С. Папарриґопулоса, чоловіка у світі ерудиції дуже відомого.
Я не можу передбачити, як сприйме цей рюман та частина аудиторії, яка читає твори дона Міґеля, і зміниться чи не зміниться ставлення до нього після його прочитання. Ось уже деякий час я уважно спостерігаю, як воює дон Міґель із наївністю публіки, і я по-справжньому здивований тим, якою глибокою і щирою є ця наївність. У відповідь на свої статті, які він друкує в «Мундо графіко» та в деяких інших аналогічних виданнях, дон Міґель отримав кілька листів і журнальних вирізок, в яких яскраво висвітлено ті скарби наївної щирості та голубиної простоти, які досі збереглися в нашому народі. В одному з таких листів хтось із читачів звернув увагу на його фразу про те, що сеньйор Сервантес не був позбавлений таланту і, схоже, вона здалася йому нешанобливою; в іншому висловили розчулення з приводу його меланхолійних роздумів про опадання листя з дерев; ще в одному палко підтримали його заклик: «Оголосімо війну війні!» — бо йому боляче бачити, як люди помирають, хоч нібито ніхто їх не вбиває; а далі повторюють ту жменьку банальних істин, які він публікував, після того, як збирав їх по всіх кав’ярнях, клубах та нічліжках, де вони смерділи, загниваючи у вульгарності навколишнього середовища, й ті, хто їх повторюють, приписують їх йому; і навіть знайшлася добра душа, яка висловила своє обурення тим, що цей пустобрех дон Міґель узяв собі за звичку писати «Культура»[1] з великої К і ще вихваляється своїм умінням говорити цікаво, а насправді неспроможний гратися словами й утворювати каламбури, бо, як відомо, для цієї наївної публіки талант і геній означає тільки вміти гратися словами та створювати каламбури.
І добре ще, що ця наївна аудиторія, здається, не звернула увагу на ще одну з витівок дона Міґеля, який нерідко полюбляє перехитрувати самого себе, наприклад, написати статтю, а потім навмання підкреслити в ній кілька слів, перегорнувши аркуш, щоб не бачити, які ж саме слова він підкреслив. Коли він мені про це розповів, я запитав, навіщо він це робить, і той відповів: «А хіба я знаю... щоб повеселитися й пожартувати! Обхитрувати самого себе! І тому, що мені набридають слова підкреслені та подані курсивом. Це означає образити читача, назвати його тупим, означає сказати йому: „Пильнуй, чоловіче, пильнуй, бо тут є певний намір!“ І тому я рекомендував одному із сеньйорів, щоби він у статтях писав усі свої слова курсивом, аби публіка зрозуміла, що вони наповнені глибокими намірами від свого першого до останнього слова. Це така собі пантоміма текстів: намагатися передати в них рухами те, що не може бути виражене акцентом та інтонацією. І зверни увагу, мій друже Вікторе, як у газетах правого крайнього крила, того руху, який ми називаємо інтегризмом, зверни увагу на те, як там зловживають курсивом, капітеллю, великими літерами, усіма фокусами та ресурсами типографії. Пантоміма, пантоміма, пантоміма! Такою є простота їхніх засобів висловлювання або так вони собі уявляють наївну простакуватість своїх читачів. Треба закінчувати з примітивною наївністю таких методів».
А бувало, я чув, як дон Міґель стверджував, що так званий гумористичний жанр, який має цілковите право так називатися, не прижився в Іспанії, і немає надії, що він коли-небудь тут приживеться. «Ті люди, які називають себе тут гумористами, — каже він, — удаються або до сатири, або до іронії, або до нічим не скаламученої веселої дотепності. Називати гумористом, наприклад, Табоаду[2], означало би зловжити цим терміном. І немає нічого менш гумористичного, ніж шершава, проте ясна й прозора сатира де Кеведо, яка майже відразу переходить у проповідь. Із гумористів ми маємо лиш одного — Сервантеса, і якби він тепер прокинувся, як би посміявся, — казав мені дон Міґель, — з тих, хто обурюється, коли я визнаю за ним бодай якийсь геній, а насамперед, як би посміявся він із тих простаків, що сприймають на повному серйозі його найвитонченіші жарти! Бо немає найменшого сумніву в тому, що він сміється — сміється дуже серйозно, — що він глузує зі стилю рицарських романів і такі цитати, як, наприклад, „щойно рожевий Феб...“, що їх деякі наївні прихильники Сервантеса оголошують зразком високого літературного стилю, — це лише витончені карикатури на барокову літературу... Як, до речі, й сцена посвячення в рицарі, що нею закінчується третій розділ першої частини „Дон Кіхота“».
Наша публіка, подібно до будь-якої малокультурної публіки, вельми боязка й недовірлива, як і наш народ. Тут ніхто не хоче бути ані обшахрованим, ані пошитим у дурні, ані виставленим на посміх, і тому завжди, коли до нього хтось звертається, він хоче відразу знати, як має повестися і чи до нього забалакують жартома, чи всерйоз. Я сумніваюся, що в будь-якому іншому народі люди так дратуються, коли співрозмовник перемішує серйозні репліки з жартівливими, і хто з нас готовий зі стерпною іронією поставитися до ситуації, в якій він не знає, серйозною чи ні є пропозиція, яку йому щойно зробили. І майже неможливо собі уявити, щоби середньоарифметичний обережний іспанець зрозумів, що він повинен сприйняти сказане йому не тільки всерйоз, а й жартома, як щось правдиве і як щось іронічне й однаково важливе з обох позицій.
Дон Міґель полюбляє трагічний жарт і не раз мені казав, що не хотів би померти, не написавши трагічної комедії або комічної трагедії, але не такої, в якій би смішне або гротескне й трагічне змішувалися чи накладалися одне на одне, а такої, де вони зливалися б у щось одне неподільне й ціле. А коли я зауважив йому, що таке можливо собі уявити лише з погляду найневтримнішого романтизму, то він відповів: «Не заперечую, проте нічого не змінюється, коли ми називаємо речі різними іменами. Попри те, що я понад двадцять років вивчав класиків і навчав їхніх теорій, класицизм, який протистоїть романтизму, не увійшов у мою свідомість. Кажуть, метод стародавніх греків полягає в тому, щоб відрізняти, визначати, ділити; але мій передбачає сприймати речі невизначеними й перемішувати їх».
1
Ідеться про іронічні статті Міґеля де Унамуно, які провінційна читацька аудиторія не розуміла, вважаючи, що він справді принижує талант Сервантеса. «Культура» з великої літери
2
Луїс Табоада (1848-1906) — іспанський письменник, автор гумористичних оповідань, що черпав матеріал для творчості з дрібнобуржуазного побуту. Був за життя дуже популярним.