«Кохання оживляє й розбуджує апетит, — говорив собі далі Ауґусто. — Треба жити, щоби кохати! Так, і треба кохати, щоби жити».
Він підвівся, щоби з’їсти сніданок.
— Яка сьогодні погода, Домінґо?
— Як і завжди, сеньйорито.
— Отже, ні добра, ні погана?
— Саме так!
Це була теорія служника, який теж мав власні теорії.
Ауґусто вмився, зачесався, одягся й нарядився як людина, яка має мету в житті. Його внутрішнє бажання жити посилилося, хоч і було огорнуте меланхолійним смутком.
Він вийшов на вулицю, й незабаром його серце тривожно застукотіло. «Мовчи! — сказав він собі. — Ти її побачив, ти її впізнав, ти давно носиш у собі її образ!.. Мати Божа, порятуй мене!» І коли вона проминула його, пройшла повз нього, коли він перестрів свою Евхенію, то більше привітав її очима, ніж капелюхом.
Він уже мало не обернувся й не пішов за нею, але перемогли здоровий глузд і бажання, яке він мав, побазікати з воротаркою.
«Це вона, вона, — казав він собі. — Це вона — та сама жінка, яку я шукав стільки років, навіть не знаючи про це; це вона — та сама жінка, яка шукала мене. Ми були наперед призначені одне для одного в гармонії світобудови. Ми дві монади, одна з яких доповнює іншу. Родина — це справжня клітина суспільства. А я не більше, ніж молекула. Скільки поезії має в собі наука, Боже мій! Мамо моя, мамо моя, подивись на свого сина. Дай йому пораду з неба. О, Евхеніє, моя Евхеніє!..»
Він озирнувся на всі боки, чи хтось на нього не дивиться, потім здивувався, побачивши, що він обіймає повітря. І сказав собі: «Кохання — екстаз; воно примушує нас забувати про себе».
Його повернула до реальності — до реальності? — усмішка Маргарити.
— Маєте якісь новини? — запитав її Ауґусто.
— Ні, сеньйорито. Ще надто рано.
— Вона нічого у вас не запитала, коли ви передавали їй листа?
— Нічого.
— А сьогодні?
— Сьогодні запитала. Запитала, який ви на вигляд, і чи я вас знаю, і хто ви такий. Вона сказала мені, що сеньйор не вказав адреси свого дому. А тоді дала мені доручення.
— Доручення? Яке? Не вагайтеся.
— Вона попросила мене, щоби, коли ви знову прийдете сюди, я вам сказала, що вона не вільна, що має нареченого.
— Що має нареченого?
— Так вона мені сказала, сеньйорито.
— Це пусте! Ми повоюємо!
— Гаразд, ми повоюємо.
— Ви обіцяєте мені свою допомогу, Маргарито?
— Звичайно, обіцяю.
— Тоді ми переможемо!
І він пішов. Він вийшов на вулицю Аламеда, щоб освіжити свої почуття, милуючись зеленню, послухати, як пташки співають про його кохання. Його серце буяло зеленим листям, і в ньому, наче солов’ї, співали крилаті спогади дитинства.
Його небо було вкрите насамперед пам’яттю про матір, що осяяла лагідним і чудесним світлом усі інші спогади.
Свого батька він ледве чи й пам’ятав. То була міфічна тінь, що губилася десь удалині, наче кривава хмара на заході сонця. Вона була кривавою тому, що, будучи ще маленьким, він бачив його забризканим кров’ю і блювотинням, смертельно блідим. Відтоді минуло багато часу, а він досі згадував, як гірко ридала мати, а він не знав, чи то вона оплакувала вмираючого батька чи його, Ауґусто, що закам’янів, приголомшений таємницею смерті.
Незабаром по тому мати, тремтячи від горя, пригорнула його до грудей і гірко приказуючи: «Сину мій! Сину мій! Сину мій!» — поливала його палкими слізьми. І він плакав також, пригортаючись до матері й не наважуючись відвернути або навіть відірвати обличчя від лагідної темряви цього тремтячого лона, боячись зустрітися з лютим поглядом очей буки.
І так минали дні плачу й чорної безвиході, аж поки сльози повернулися всередину, а темрява в будинку розсмокталася.
То був дім лагідний і теплий. Світло проникало в нього крізь білі квіти, вигаптувані на шторах. Крісла відкривали свої обійми з інтимністю дідусів, яких роки перетворили на малих дітей. На столі завжди стояла попільничка з попелом від останньої сигари, яку викурив його батько. А на стіні висів портрет обох, батька й матері, тепер уже вдови, знятий у той самий день, коли вони побралися. Він, високий, сидів, закинувши ногу на ногу й показуючи язичок черевика, й вона, низенька, стояла поруч нього й спиралася рукою на його плече; то була витончена рука, не призначена щось хапати, а опускатися, наче горличка, на плече свого чоловіка.
Його мати ходила туди-сюди, не створюючи шуму, наче пташка, завжди в чорному, з усмішкою, що була осадом сліз, пролитих у перші дні свого вдівства, вона завжди була тільки на губах і навколо запитливих очей. «Я мушу жити тільки для тебе, тільки для тебе одного, Ауґусто», — казала вона ночами, перед тим, як лягти до ліжка. І хлопець приносив у свої нічні сни поцілунок, ще вологий від сліз на його устах.
Ночами мати мала звичку читати якісь книжки, іноді то було житіє одного зі святих, іноді — роман Жюля Верна, іноді оповідання — цікаве й щире. Й іноді вона навіть сміялася, сміхом лагідним і беззвучним, який долітав од далеких сліз.
Потім він почав навчатися в інституті, а вечорами читав лекції матері. І вона навчалася, щоби не відставати від нього. Намагалася запам’ятати всі ті рідкісні імена зі всесвітньої історії, і мала звичку казати, всміхаючись: «Але які варварські вчинки могли витворяти люди, Господи мій!» Вивчала математику, й саме в цій дисципліні домоглася найбільших успіхів його ніжна мати. «Якби моя мати присвятила себе математиці...» — казав Ауґусто. І пригадував, із якою цікавістю стежила вона за тим, як треба розв’язувати рівняння другого ступеня. Вивчала психологію, і ця наука давалася їй найважче. «Але навіщо люди так полюбляють ускладнювати речі», — повторювала вона. Вивчала фізику, хімію та природничу історію. У природничій історії їй не подобалися дивні назви, які в ній дають тваринам і рослинам. Фізіологія навіювала їй жах, і вона відмовилася слухати лекції з неї у свого сина. Їй досить було поглянути на гравюри, на яких були зображені серце й легені голої людини, й вона уявляла собі криваву смерть свого чоловіка. «Усе це дуже бридко, сину, — казала вона. — Не вчися на лікаря. Ліпше не знати, як збудоване наше тіло всередині».
Коли Ауґусто став бакалавром, вона обняла його й, залившись слізьми, вигукнула: «Якби жив твій батько!» Після цього вона посадила його собі на коліна, чого він, уже дорослий хлопець, засоромився, і так мовчки тримала, дивлячись на попільничку свого небіжчика-чоловіка.
А потім почалася його кар’єра, з’явилися університетські друзі, і бідолашна мати дуже засмутилася, побачивши, що її син розправляє крила. «Я все своє життя присвячую тобі, присвячую тобі, — мала звичку вона казати, — а ти невідомо кому його присвятиш. Так улаштований світ, сину». У той день, коли він одержав звання ліценціата права, його мати, прийшовши додому, взяла його за руку й з комічно серйозним виразом поцілувала її, а потім сказала йому на вухо: «Твій батько благословляє тебе, сину мій!»
Його мати ніколи не лягала спати раніше, ніж ляже він, й прощалася з ним на ніч неодмінно поцілунком. Тож він не мав змоги лягати надто пізно або просиджувати безсонні ночі. І мати була першою, кого він бачив, коли прокидався. І за столом, якщо він чогось не хотів їсти, то не їла й вона.
Вони часто виходили на прогулянку і мовчки йшли просто неба, вона думала про свого небіжчика, а він про те, що першим упадало йому у вічі. І вона завжди казала йому одне й те саме, всілякі повсякденні речі, речі дуже давні й завжди нові. Багато з них починалися словами: «Коли ти одружишся...»
Завжди, коли зустрічали дівчину гарну або просто симпатичну, мати дивилася на Ауґусто кутиком ока.
І прийшла смерть, ота повільна, поважна, лагідна й безболісна смерть, яка увійшла навшпиньки й, не створивши найменшого шуму, подібна до перелітного птаха, мати полетіла з нею на небо одного осіннього дня. Вона померла, тримаючи свою руку в долоні сина, не відриваючи погляду від його очей. Ауґусто відчував, як її рука холоне, а очі стають нерухомими. Він прибрав її руку, після того, як залишив на її холодній поверхні гарячий поцілунок і закрив очі небіжчиці. Опустився навколішки біля ліжка й пригадав усю історію тих однакових років.