— Тоді твоє причастя було святотатством! — наважилася я заперечити, відразу ж пошкодувавши про це.
— Святотатством? А як щодо того, хто підніс мені його? Як щодо його Мес?
— Який мученик! — вигукнула я.
— А тепер, — додав мій брат, — є ще один мученик для утіхи народу.
— Щоби обманювати його? — відказала.
— Ні, не обманювати, — заперечив, — а лише укріпляти у вірі.
— А він, народ, — перепитала я, — насправді вірить?
— Звідки я знаю!.. Вірить, мимоволі, за звичкою, за традицією. Важливо не розбудити його. Нехай живе у своїй убогості сприйняття та не здобуде тортур розкоші. Блаженні вбогі духом!
— Виходить, брате, ти цього навчився від дона Мануеля. А тепер, скажи мені, ти виконав обіцянку, дану нашій матері в час її смерті, оту, що молитимешся за неї?
— Як би це я мав її не виконати! Та за кого ти мене маєш, сестро? Ти віриш, що я здатен не дотримати слова, не дотримати урочистої обіцянки, не дотримати даної обіцянки на смертному ложі матері?
— Звідки я знаю!.. Ти ж міг захотіти обманути її, щоби вона померла втішеною.
— Якщо б я не виконав обіцянки, то жив би без утіхи.
— Он як?
— Я виконав обіцянку і не переставав молитися за неї щодня.
— Лише за неї?
— Ну, а за кого ще?
— За себе! А відтепер і за дона Мануеля.
І ми розійшлися кожен у свою кімнату, я — плакати всю ніч і просити за навернення мого брата й дона Мануеля, а він — Ласаро — я так і не знаю для чого.
Опісля того дня я боялася зустрітися наодинці з доном Мануелем, якому продовжувала допомагати в його благочестивих турботах. Він, здається, зауважив мій внутрішній стан і розгадав причину. Коли ж, нарешті, я наблизилася до нього під час суду сповіді — хто був суддею, а хто злочинцем? — ми обоє, він і я, схилили голови в мовчанні та залилися слізьми. І саме він, дон Мануель, порушив моторошну тишу, аби сказати мені голосом, який, здавалося, виходив із могили:
— Але ж ти, Анхеліто, ти віриш, як у десять років, чи не так? Ти віриш?
— Так, вірю, отче.
— То продовжуй вірити. А якщо тебе охоплять сумніви, замкни їх усередині себе. Потрібно жити...
Я набралася сміливості і, тремтячи, запитала в нього:
— А ви, отче, ви вірите?
На якусь мить він розхвилювався і, заспокоївшись, сказав:
— Вірю!
— Але, в що, отче, в що? Ви вірите в інше життя? Ви вірите, що, померши, ми не помираємо цілком? Ви вірите, що знову зустрінемося й полюбимо один одного в іншому, будучому світі? Ви вірите в інше життя?
Бідний святий схлипував.
— Годі, донько, облишмо цю тему!
Тепер, написавши ці спогади, я запитую себе: «Чому він не обдурив мене?» Чому тоді він не обдурив мене так само, як обдурював інших? Я хочу вірити, що він засмутився, тому що не зміг, обдуривши себе, обдурити мене.
— Тепер, — додав він, — молися за мене, за свого брата, за себе, за всіх. Потрібно жити. І потрібно давати життя.
І після короткої мовчанки:
— А чому ти не одружуєшся, Анхеліно?
— Ви знаєте, отче, чому.
— Та ні, не знаю; ти повинна одружитися. Ласаро і я знайдемо тобі нареченого. Ти повинна погодитися на одруження, аби вилікуватися від цих турбот.
— Турбот, доне Мануелю?
— Я добре знаю, що кажу. Ти не повинна надто засмучуватися за інших, достатньо, що кожен із нас відповідатиме за самого себе.
— І це ви, доне Мануелю, говорите мені про це! Це ви радите мені одружитися, щоби відповідати за себе і не журитися за інших! Це кажете ви!
— Маєш рацію, Анхеліно, я вже не знаю, що говорю; я не знаю, про що говорю відтоді, як сповідаюся тобі. Саме так, так, потрібно жити, потрібно жити.
Коли я вже приготувалася встати, щоби вийти з храму, він сказав мені:
— А тепер, Анхеліно, іменем людей, ти відпустиш мої гріхи?
І я відчула себе, ніби охопленою таємничим посвяченням і сказала:
— Іменем Отця, Сина і Святого Духа, я прощаю вам, отче.
Ми вийшли з церкви і, вийшовши, у мені заговорило моє материнське лоно.
Мій брат, уже повністю відданий служінню справі дона Мануеля, був його більшим помічником і товаришем. Він супроводжував його під час відвідин хворих, навідувався з ним до шкіл і передав свої гроші в розпорядження цього святого чоловіка. Мало що бракувало, аби він навчився допомагати йому під час Меси. Він усе більше занурювався в бездонну душу дона Мануеля.
— Який чоловік, — казав він. — Знаєш, учора, прогулюючись берегом озера, він сказав мені: «Тут моя найбільша спокуса». А позаяк я перервав його поглядом, додав: «Мій бідний батько, який помер майже дев’яносторічним, прожив життя, як він сам зізнався мені, в муках спокуси самогубства, що гніздилася в ньому невідомо відколи, від народження, — казав він, — але він боронився від неї. І та оборона була його життям. Аби не піддатися спокусі, він довів до крайнощів турботу про збереження життя. Він переповідав жахливі сцени. Вони видавалися мені божевіллям. І я успадкував його. Як кличе мене ця вода, що своїм видимим спокоєм — течія захована всередині — віддзеркалює небо! Моє життя, Ласаро, — це віддзеркалення вічного самогубства, боротьба проти самогубства, що одне і те ж; однак, вони нехай живуть, нехай живуть!» І згодом додав: «Тут, в озері, спиняється течія річки, щоби далі, спускаючись плоскогір’ям, ринути водоспадами, стрибками й потоками, тіснинами й ущелинами, і дістатися до міста; і тут спиняється життя, тут, у селі. Але спокуса самогубства більша тут, поруч із заводдю, що віддзеркалює нічні зорі, а не поблизу водоспадів, які лякають. Знаєш, Ласаро, я допомагав легко померти вбогим, невченим, неписьменним селянам, які майже ніколи не покидали села, і з їхніх вуст я зумів дізнатися, хоча й не розгадав цього, справжню причину захворювання смертю, і там, у головах їхнього смертного ложа, я зумів побачити всю темноту провалля смутку життя. Це в тисячі разів гірше, ніж голод! Отож, Ласаро, продовжуймо вбивати себе в нашій справі та наших людях, нехай вони снять своїм життям, як озеро снить небом».
— Іншого разу, — також розповідав мені брат, — коли ми повернулися сюди, то побачили дівчину, пастушку, яка, видершись на вершину гірського схилу, навпроти озера, співала свіжішим, ніж його вода, голосом. Дон Мануель стримав мене і, показавши на неї, сказав: «Дивись, здається, ніби час зупинився, ніби ця дівчина була там завжди, і завжди співала, і залишиться там назавжди, як на початку моєї свідомості, так і наприкінці. Ця дівчина, разом із скелями, хмарами, деревами, водою — частина природи, а не історії».
Як він відчуває, як одухотворяє природа! Я ніколи не забуду того сніжного дня, коли він сказав мені: «Ласаро, ти бачив більшу таємницю, ніж падіння снігу в озеро та його вмирання в ньому, коли, водночас, своїм капелюхом він вкриває гору?»
Дон Мануель був змушений стримувати мого брата в його пориваннях і відсутності досвіду неофіта. А коли розумів, що він обдумує проповідь проти деяких народних забобонів, то застеріг його:
— Облиш їх! Змусити їх зрозуміти, де закінчується ортодоксальна віра та починається марновірство надзвичайно важко! Тим паче для нас. Тому облиш їх, нехай утішаються. Буде краще, якщо вони віритимуть у все, хоча б і в суперечливі між собою речі, ніж не віритимуть взагалі. Твердження про те, що надмірна віра закінчується невірством, — протестантське. Не протестуймо. Протест убиває задоволення.
Однієї місячної ночі — також переповідав мені брат — вони поверталися до села берегом озера, на поверхні якого саме звивався гірський вітерець, а в його завитках переливалися смужки місячного світла, і дон Мануель сказав Ласаро:
— Поглянь-но, вода відмолює літанію і саме говорить: anua caeli, ora pro nobis! — небесні ворота, моліться за нас!
І з його тремтячих зіниць упали ниць до трави дві зрадливі сльози, в яких, як у росі, вмився трепетний місячний вогник.