Час минав швидко, і ми — мій брат і я — спостерігали, як сили дона Мануеля почали танути, як він уже не міг умістити в собі того неосяжного смутку, що пожирав його, як, мабуть, якась підступна хвороба підривала його тіло та душу. І Ласаро, швидше, мабуть, для розради, запропонував йому заснувати при церкві щось на взірець сільськогосподарського католицького синдикату.
— Синдикат? — сумно перепитав дон Мануель. — Синдикат? А що це таке? Я не знаю іншого синдикату, крім Церкви, і ти ж знаєш «царство моє не від світу цього». Наше царство, Ласаро, не від світу цього.
— Воно від іншого?
Дон Мануель схилив голову:
— Інший світ, Ласаро, також перебуває тут, тому що в цьому світі присутні два світи. Або, краще сказати, інший світ... Годі, бо я вже й сам не знаю, про що говорю. А щодо того синдикату, то це неприємний присмак твоєї епохи прогресизму. Ні, Ласаро, ні; призначення релігії — це не вирішення економічних або політичних конфліктів цього світу, відданого Богом людським суперечкам. Людина мислить і людина творить, вона мислитиме й творитиме, щоб утішитися від народження, щоби жити втішеною, піддавшись омані, що все це має якесь призначення. Не я підпорядкував бідних багатим і не переконував останніх підпорядковувати перших. Смирення і милосердя серед усіх і для всіх. Бо навіть багач повинен скоритися своєму багатству й життю, а бідний повинен мати милосердя до багатого. Соціальне питання? Облиш його — воно нас не стосується. Прийде нове суспільство, в якому не буде ні багачів, ні бідних, в якому справедливо розділять багатство, в якому все належатиме всім, і що? Чи ти не думаєш, що із загального добробуту з іще більшою силою прориватиметься смуток життя? Так, я знаю, що один із отих вождів, які закликають до соціальної революції, сказав, що релігії! — це опіум для народу. Опіум... Опіум... Так, опіум. Даймо опіум народові, нехай спить, нехай снить. Я особисто, своєю божевільною активністю, вводжу йому опіум. І я не можу спокійно спати і бачити сни...
Ці страшні жахіття! Разом із Божественним Учителем я також можу сказати: «Обгорнена сумом смертельним душа моя». Ні, Ласаро, жодних синдикатів! Якщо вони створять їх, то я це сприйму, бо так вони розважаються. Нехай бавляться в синдикати, якщо це їх утішить.
Вже усе село помітило, що дона Мануеля покидають сили, що він утомився. Навіть його голос, отой дивний голос, набрав якогось інтимного дрижання, а на очах з’являлися сльози з будь-якого приводу. Особливо тоді, коли він розповідав людям про інший світ, про інше життя, і був змушений замовкати на мить, заплющуючи очі. «Він бачить його», — казали. У такі хвилини Бласіліо-дурник найбільше заливався слізьми. Тому що Бласіліо вже плакав більше, ніж сміявся, а його сміх віддавав плачем.
Коли настав останній Страсний тиждень, який дон Мануель провів із нами, зі всім селом, усі ми передчули кінець трагедії. Як тоді звучало оте: «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув?» — останній плач дона Мануеля перед людьми! І він повторив слова Божественного Учителя, сказані доброму злочинцеві — «усі злочинці добрі», — які наш дон Мануель мав звичку повторювати: «Ти будеш зі мною завтра в раю». І було останнє спільне причастя із нашим святим! Коли він підійшов причастити мого брата, цього разу твердою рукою, то після літургійних слів «...in vitam aetemam»[66], нахилився до нього і промовив: «Немає іншого вічного життя, окрім цього... нехай марять про вічність... про вічність у кілька років...» А коли причащав мене, то сказав: «Молися, донько моя, молися за нас»; і згодом ще щось таке надзвичайне, що я ношу в серці як найбільшу таємницю, — голосом, ніби з іншого світу, він сказав мені: «...і молися також за Господа нашого Ісуса Христа...»
Я піднялася безсила, ніби спляча. Все довкола здалося мені сном. І подумала: «Я молитимуся також за озеро і гору». А згодом: «Я, мабуть, біснувата?» І вже вдома, взявши розп’яття, з яким моя мати віддала Богові душу, і дивлячись на нього крізь сльози, пригадуючи оте «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув?» обох наших Христів — цієї землі й цього села — промовила: «...нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі, сьогодні і в годину смерті нашої, амінь». Опісля, я повернулася до того образу Скорботної Матері із серцем, пронизаним сімома мечами, що був найболючішою втіхою моєї бідної матері, й проказала: «Свята Маріє, Мати Божа, молися за нас, грішних, сьогодні і в годину смерті нашої, амінь». Тільки я це вимовила, як Вона відповіла мені: «Грішних? За нас грішних? А в чому наш гріх? У чому?» І під тягарем цього запитання я провела весь день.
А наступного навідала дона Мануеля, який уже прибрав якоїсь релігійної урочистості упадку, і запитала його:
— Пригадуєте, отче, як кілька років тому ви відповіли на моє запитання: «Про це не питай у мене, бо я необізнаний, свята Мати Церква має вчених, які зможуть відповісти?»
— Так, пригадую! І також пригадую, як сказав, що ці запитання навіює тобі диявол.
— Отож, отче, сьогодні я, біснувата, задам вам інше запитання, навіяне моїм дияволом-охоронцем.
— Запитуй.
— Учора, причащаючи мене, ви просили, щоб я молилася за всіх нас і, навіть, за...
— Гаразд, промовчи і продовжуй.
— Я прийшла додому та почала молитися і, дійшовши до «молися за нас, грішних, сьогодні і в годину смерті нашої», якийсь інтимний голос проказав мені: «Грішних? За нас грішних? У чому наш гріх?» У чому наш гріх, отче?
— У чому? — відповів він. — Про це вже сказав великий учений іспанської Католицької, Апостольської, Римської Церкви, автор «Життя — це сон»: «найбільшим злочином людини є народження». Ось у чому, доню, наш гріх: у тому, що ми народилися.
— І він вилікувався, отче?
— Іди й молися! Молися знову за нас, грішних, сьогодні і в годину смерті нашої... Так, врешті він лікується сном... урешті лікується життям... нарешті, довершується хрест народження... І, як сказав Кальдерон, добрі діла та добрий обман навіть у снах не втрачаються...
Зрештою, прийшов час його смерті. Усе село зійшлося до нього. То було його найбільше повчання. Він не хотів умирати наодинці, намарно. Він помер, проповідуючи людям, у храмі. Ще до того, як наказати перенести себе до церкви, адже через параліч він уже не міг рухатися, дон Мануель прикликав нас, Ласаро і мене, до свого дому. І там, коли ми були лише утрьох, сказав нам:
— Послухайте, турбуйтеся про цих бідних овець, які втішаються життям, які вірять у те, в що я не міг вірити. А ти, Ласаро, коли прийде твоя черга вмерти, помри, як я, як помре наша Анхела, у лоні Святої, Католицької, Апостольської, Римської Матері, у лоні Святої Матері Церкви Вальверде де Люсерна. Щоби більше ніколи не бачити, тому що закінчиться цей сон життя...
— Отче, отче! — заскиглила я.
— Не засмучуйся, Анхело, і продовжуй молитися за всіх грішних, за всіх народжених. Нехай і далі снять. Як мені хочеться спати, спати, спати без кінця, спати всю вічність і не бачити снів! Забувши про сни! Коли мене поховають, нехай це буде домовина з отих шести дощок, вирізаних із старого горіха — бідний горіх! — у тіні якого я бавився в дитинстві, коли почав снити... Тоді я вірив у вічне життя! Тобто, тепер мені здається, що тоді я вірив. Для дитини вірити — це снити. І для народу. Оті шість дощок, які я вирізав власними руками, ви знайдете їх під ліжком.
Трохи віддихавшись і оправившись, він продовжив:
— Пригадуєте, коли ми промовляли всі в один голос, із відчуттям єдності, усім народом, «Вірую» і я замовкав наприкінці. Коли ізраїльтяни дісталися кінця своєї мандрівки пустелею, Господь сказав Ааронові й Мойсееві, щоби, не вірячи, не вводили свого народу до землі обіцяної, та змусив їх зійти на Гор-гору, де Мойсей роздягнув Аарона, який помер на горі, і вийшов Мойсей із моавських степів на гору Нево, на верхів’я Пісґі, що навпроти Єрихону, а Господь дав йому побачити весь край обіцяний його народові, але сказав до нього: «Та туди ти не перейдеш!» — і впокоївся там Мойсей, і ніхто не знає гробу його. І передав провід Ісусу Навину. Я знаю, Ласаро, ти мій Ісус, і якщо зможеш зупинити сонце, то спини його, не переймайся прогресом. Як і Мойсей, я пізнав Господа, наше найвище сновидіння, лице в лице, і ти вже знаєш, що сказано в Писанні: той, хто побачить Бога в лице, хто у сні побачить очі й лице Його, той помре неминуче і назавжди. Нехай наш народ не бачить лиця Божого доти, доки живе, хоча після смерті вже не буде турбот, тому що не бачитиме нічого...