Тепер, написавши ці спогади, цю інтимну сповідь мого досвіду чужої святості, я вірю, що дон Мануель Добрий, мій святий Мануель, і мій брат Ласаро померли — і це найбільше нас цікавить, — вважаючи, що вони не вірять, але не вірячи, вони вірили, вірили в активну й самовіддану безутішність.
Я багато разів запитувала себе, чому дон Мануель не спробував навернути мого брата обманом, збрехавши, вдаючи вірного, не вірячи? І зрозуміла — він усвідомив, що не зможе його обманути, що в цьому випадку він не зможе скористатися обманом, а лише правдою, своєю правдою, наверне його; він розумів, що не доб’ється нічого, намагаючись грати ту саму комедію — радше, трагедію, — яку грав для спасіння народу. Насправді, саме так він завоював його і залучив до свого благочестивого шахрайства; він завоював його правдою смерті як життєвим аргументом. Саме так він завоював і мене, і я ніколи й нікому не дозволила побачити моєї божественної, священної гри. Я вірила і вірю, що Бог, наш Господь, невідомими мені, святими й пильними задумами, змусить повірити тих, що не вірили. І, мабуть, на кінці шляху з їхній очей спала облуда. Я вірю!
Написавши тепер ці рядки, тут, у моїй старій материнській хаті, у моїх понад п’ятдесят років, коли разом із головою почала сивіти моя пам’ять, розпочався снігопад; сніг падав на озеро, на гору, на мої спогади про батька, який прийшов невідомо звідки, про матір, про брата Ласаро, про моє село, про мого святого Мануеля і також про мою згадку про бідного Бласіліо, мого святого Бласіліо, нехай він оберігає мене з небес.
І цей сніг згладив кути і вибілив тіні, та відсвітлював навіть уночі. І я не знаю, що є правдою, а що брехнею, що я бачу, а що сню — або, краще сказати, що мені сниться, а що я лише бачу — що я знаю, а в що вірю.
Не знаю, чи я переливаю на цей, білий, як сніг, папір, мою свідомість, що залишається на ньому, а чи залишаюся без неї. Для чого вона тепер потрібна?..
Чи я щось знаю? Чи я вірю в щось? Чи я насправді перебуваю тут, переповідаючи минуле, що минуло саме так, як я розповідаю? Чи могли відбутися подібні речі? Чи все це може бути більше, ніж сон, що приснився всередині іншого сну? Чи, може, я, Анхела Карбальїно, тепер п’ятдесятирічна, залишилася єдиною особою, яка в цьому селі піддалася нападу думок, що виявилися дивними для інших? А ті інші, які довкола мене, вірять? Що означає оте вірити? Принаймні, вони живуть. А тепер ще й вірять у святого Мануеля Доброго, мученика, який, не сподіваючись безсмертя, підтримав їхнє очікування-вічності.
Здається, ясновельможний пан єпископ, який працював над беатифікацією нашого святого з Вальверде де Люсерна, задумав описати його життя, написати такий собі підручник про досконалого пароха, і для цього збирає різну інформацію. Він наполегливо попросив мене, під час спеціальної зустрічі, подати всі відомі мені дані, та я завжди мовчатиму про трагічну таємницю дона Мануеля й мого брата. Дивно, що він навіть не запідозрив цього і повірив, що для ознайомлення йому потрапить усе викладене в цих спогадах. Я боюся їх, отих земних володарів, тимчасових повелителів, хоча вони й представляють Церкву.
Та все це залишиться тут, і нехай буде, що буде.
Як до моїх рук потрапив цей документ, ці спогади Анхели Карбальїно? Тут, читачу, є дещо, дещо, що я повинен зберегти в таємниці. Я передав тобі його таким, яким отримав, внісши лише невеличкі редакційні правки. Він видається дуже подібним до інших текстів, що я написав? Це нічого не свідчить проти його об’єктивності чи оригінальності. Хоча, не знаю, чи це не я створив його поза моїм теперішнім, реальним існуванням, поза моєю безсмертною душею? Хіба я не знаю, що отой Ауґусто Перес, головний герой мого роману «Туман», не мав рації, намагаючись стати реальнішим, об’єктивнішим, ніж я, коли вірив, що вигадав його? Щодо реальності святого Мануеля Доброго, мученика, якого відкрила мені його учениця й духовна донька Анхела Карбальїно, щодо його реальності я не маю жодних підстав сумніватися. Я вірю в неї більше, ніж вірив сам святий; вірю більше, ніж у власну реальність.
А тепер, перед тим, як закінчити цей епілог, хочу пригадати тобі, читачу, дев’ятий вірш із забутого Послання святого апостола Юди — як впливає ім’я! — в якому розповідається, як мій небесний охоронець, святий Архангел Михаїл (Михаїл означає «Наче Бог?», а архангел — «головний посланець») сперечався з дияволом (диявол означає «обвинувач, прокурор») і говорив за Мойсеєве тіло та не наважився винести суду зневажливого, а сказав дияволові: «Хай Господь докорить тобі». Тому той, хто хоче зрозуміти, нехай розуміє.
Оскільки Анхела Карбальїно, навіть на знаючи цього, перемішала в цьому оповіданні й власні думки, я також хочу розтлумачити її слова про те, що дон Мануель і його учень Ласаро не могли визнати перед селом свого стану віри, бо люди не зрозуміли б їх. Вони б і не повірили їм — додам я. Вони вірили їхній праці, а не словам, тому що слова не служать для підтримки діл, діла є самодостатніми. Для будь-якого села, як Вальверде де Люсерна, немає іншого визнання, ніж поведінка. І люди не знають, що означає віра, та й не настільки вона для них важлива.
Я свідомий того, що, зі всього переказаного в цьому оповіданні, або, якщо хочете, романі (роман — це більш інтимна історія, більш правдива, тому я не можу пояснити собі, чому дехто обурюється визначенню Євангелія як роману, що, насправді, підносить його до рівня будь-якого літопису), я переконаний, що, зі всього розказаного в цьому оповіданні, не сталося нічого; але я сподіваюся, що так сталося тому, що в ньому все залишилося, як залишаються озера і гори, і прості, святі душі, що перебувають поза вірою та безнадією; що в них, в озерах і горах, поза історією, в божественному романі, вони знайшли прихисток.
Саламанка, листопад 1930 року
Роман як засіб екзистенційного експериментування: післямова
Міґель де Унамуно-і-Хуґо (1864-1936) сьогодні, як і багато десятиліть тому, залишається «незручним письменником». Одні критики висувають проти нього звинувачення в тому, що він, будучи баском за народженням і вихованням, пристав на захист «кастеляноцентристської моделі» іспанської культури та обстоював їх протягом усього свого тривалого життя. Сучасний каталонський інтелектуал Ж. Р. Ресіна називає Унамуно зрадником пам’яті свого баскського дитинства і «верховним інквізитором» іспанської ідентичності: «Неоімперіалізм Фаланґи, яка плекала надію відновити абсолютну кастільську гегемонію і мріяла про іспанський експансіонізм, знайшов натхнення в ексцентричному імперіалізмі Унамуно», що нагадує завойовника, «готового поблажливо поставитись до переможених». Натомість інші літературознавці (М. Л. Бретс, І. Савала, А. Бланко) вказують, що Унамуно був надзвичайно суперечливою постаттю як людина, як філософ і як письменник, і розуміти його творчість так вузько-ідеологічно заангажованою було б штучним спрощенням його складного інтелектуально-художнього світу.
Суперечливість і відкритість філософування й літературної свідомості письменника чи, як висловлюється В. Ґарсіа де ла Конча, Унамунівського «життя-твору» (la vida-obra), визначаються непростими історичними обставинами, в які вписана його особиста доля. Народився Унамуно 29 вересня 1864 року в місті Більбао. Наприкінці XIX — протягом першої третини XX ст. Іспанія шукала і не могла знайти себе. Друга карлістська війна і, зокрема, облога Більбао (лютий-травень 1874 року), під час якої рідне місто Унамуно обстрілювали з гармат, війна із США (1896-1898), що спричинила втрату Іспанією своїх останніх колоній (ця подія в іспанській історіографії визначається не інакше, як катастрофа, desastre), диктатура Прімо де Рівери (1923-1930), Друга республіка з усіма її драматичними і неоднозначними перетвореннями, і нарешті Громадянська війна — ось трагічні події, які становлять суспільне тло біографії письменника.