В інших трьох романах, включених до цього видання, зникає сміховий елемент, хоча щодо решти параметрів «Абель Санчес», «Тітка Тула» і «Святий Мануель Добрий, мученик» залишаються рюманами, тобто відкритими парадоксальними експериментальними прозовими формами, які розкривають з усією проблемністю процес пошуку індивідами своєї особистості.
В основу роману «Абель Санчес» покладено історію заздрості Хоакіна Монеґро до свого друга дитинства Абеля Санчеса, яка відсилає читача до біблійного міфу про Каїна та Авеля. «Тема Каїна» з’являється невипадково, адже Унамуно неодноразово стверджує, що заздрість до Іншого є однією з найвиразніших негативних рис іспанців, яка заважає їм реалізуватися. В одному з есе він пише: «Заздрість!... ось таємна гангрена іспанської душі... Заздрість, ця Каїнова печать, — ось що насамперед зробило нас вічно всім незадоволеними буркунами, бешкетниками, задиркуватими вояками».
Проте заздрість — лише поверхневий шар роману «Абель Санчес». Унамуно не настільки вузький догматик, аби приписувати всі іспанські негаразди винятково одній національній ваді. Для письменника ця плідна художня тема була лише приводом для створення глибокого філософсько-психологічного твору, який вивчає процеси конструювання ідентичностей на основі ненависті й заздрості до Іншого.
Виняткове значення для реалізації ідейно-естетичного задуму твору мають наративні стратегії, розроблені автором. Він відкидає сповідальну форму нарації від першої особи однини, а вводить анонімного наратора, який веде оповідь од третьої особи однини минулого часу. Голос протагоніста Хоакіна Монеґро також представлений в нарації у вигляді періодично виникаючих уривків із щоденників. Таких «вставок» налічується чотирнадцять. Їхня довжина коливається від трьох-чотирьох рядків до трьох-чотирьох сторінок. Окрім того, в наративній структурі твору активно задіяні діалоги, а також внутрішні монологи, які є нічим іншим, як діалогами протагоніста з самим собою.
За спостереженнями відомого літературознавця К. Лонґгерста, історії у викладі наратора і Хоакіна Монеґро загалом ідентичні, але в обох версіях можна відмітити певні розбіжності. Насамперед це стосується прагнення наратора перекласти свою моральну відповідальність за ті чи інші оцінки на персонажів. Наприклад, у розділі XXXVI роману наратор, називаючи Абеля «цим величезним егоїстом», у дужках додає, що таким його вважали «його син і сват». За допомогою такої стратегії підводиться читача до висновку, що людська істота не є чимось монолітним і незмінним, вона відкрита для різноманітних інтерпретацій, як своїх, так і інших. Така система наративних стратегій утворює ефект багатопланового проникнення у внутрішній світ персонажа, розкриває його емоційний стан у процесі спонтанного становлення, але не дає читачеві надійних доказів стосовно однозначного сприйняття внутрішньої драми протагоніста.
Наративні стратегії, застосовані в романі, дають змогу реалізувати парадоксальні повороти у розвитку біблійного міфу про Каїна й Авеля, «переказаного» Унамуно. Роман не подає і навіть не намагається подати історію або вірогідний образ персонажа, чиє ім’я поставлено на обкладинці, як це відбувалося з такими реалістичними романами XIX ст., як «Пані Боварі» Г. Флобера чи «Девід Копперфілд» Ч. Діккенса. Замість цього читач знаходить історію про заздрість Хоакіна Монеґро до Абеля Санчеса, розказану наратором, і уривки сповіді самого Хоакіна. Складається враження, що головним героєм є він, а не Абель Санчес. Проте роман названо саме цим ім’ям. Це відбувається тому, що Абель Санчес є центром уваги, об’єктом пильного спостереження, до якого протягом усього життя прикуті погляди Хоакіна Монеґро. Абель Санчес — Інший, дзеркало, в якому Хоакін намагається розгледіти самого себе і через співставлення з ним витворити свою особистість. Таким чином, Унамуно, як і у випадку з «Туманом», має намір написати не традиційний «роман виховання» і навіть не твір, у якому здійснюється анатомічний розтин згубної національної пристрасті, як це заявлено а автокоментарях, а філософсько-психологічний аналіз процесів розбудови ідентичності одного індивіда через ненависть до іншого. Причому про особистість цього Іншого читач не має можливості скласти більш-менш вірогідне уявлення, адже постать Абеля, його вчинки, його душевні якості подані устами «ненадійного» й упередженого інформатора Хоакіна Монеґро. К. Лонґгерст зауважує: «Абель, таким чином, стає Іншим, якого носить у собі Хоакін, або краще сказати одним із кількох Інших, однією з кількох ідентичностей, з якими могла б співвідноситись особистість Хоакіна».
Парадоксальність ситуації дедалі більше загострюється тією обставиною, що читач не може схопити єдиної ідентичності не тільки Абеля Санчеса, а й Хоакіна Монеґро, який так само постає у кількох іпостасях. К. Лонґгерст налічує їх п’ять: 1) «я» Хоакіна, що дорівнює образу «позитивного» Абеля; цей образ є життєво необхідним для того, щоби Хоакінові було від чого відштовхнутися, щоби розбудовувати свою ідентичність; 2) ображене «я» Хоакіна, яке заздрить Абелю; 3) сатанічне «я» Хоакіна, яке стверджує себе в образах богозневаги, наслідуючи модель байронівського Каїна; цей образ читач може скласти зі слів наратора; 4) об’єктивований образ сатанічного «я» Хоакіна, намальований ним самим у його «Сповіді»; цей образ наближається до моделі «байронічного» трагічного героя, «який прийшов у цей світ, аби виконати свою місію і відчути „божественну несправедливість“»; 5) «я» Хоакіна, яке спостерігає і визнає існування всіх «я», згаданих вище. Тут виникає ключове запитання, яке агоніст-Хоакін задає собі: яке з моїх «я» є істинним? Запитання, яке, врешті-решт, не має відповіді, оскільки справжній Хоакін — це взаємодія між Хоакіном, який Споглядає себе, і всіма «я», що складають його особистість.
У романі «Тітка Тула» Унамуно на новому витку своєї духовної еволюції звертається до теми материнства як особливого виду креативності. В цій передмові вже згадувалось, що постать матері посідає окреме місце в інтелектуально-художньому світі Унамуно. Відомий іспанський філософ Х. Л. Абельян зазначав, що «Унамуно дивився на жінку виключно крізь її роль матері». У свідомості письменника дружина чоловіка обов’язково має стати його матір’ю, а чоловік — її маленьким сином, якого вона захищає своїм тілом од страшних загроз зовнішнього світу. В романі «Туман» Ауґусто згадує той втрачений рай, в якому він жив завдяки матері, і шукає їй заміну в особі своєї майбутньої дружини, яка одночасно має бути матір’ю його дітей. Дон Авіто Карраскаль, морально вбитий самогубством свого сина, так і каже йому: «Якщо хочеш отримати матір, одружися!» У багатьох творах Унамуно повторюється епізод, коли жінка зі словами «О, бідний сину мій!» обіймає свого чоловіка в той момент, коли він падає в безодню відчаю. Цей факт має суто біографічне пояснення, адже саме так рятувала Унамуно від тягаря болю його дружина Конча Лісарраґа.
Тому немає нічого дивного, що в романі «Тітка Тула» Унамуно створює образ жінки, охопленої буквально маніакальним бажанням материнства. Подібний образ з’являється в одній з «Повчальних новел» Унамуно «Дві матері». Сюжет цього твору в загальних рисах розвиває відому притчу про Соломонів суд: удова Ракель, коханка дона Хуана, не може завагітніти й мати дітей, але інстинкт материнства від цього розпалюється до високого градуса страждання. Ракель повністю поглинає Хуана і використовує його як біологічного батька дитини, яку він має зачати з іншою жінкою на ім’я Берта. Не перебираючи засобами, Ракель привласнює немовля. Безвольний Хуан буквально розривається між двома суперницями. Берта знову вагітніє, і цю другу дитину (цього разу хлопчика) Ракель залишає їй. Таким чином, інстинкт материнства другої жінки також задоволено. Тепер дон Хуан виконав свою біологічну місію й сходить зі сцени, загинувши за нез’ясованих обставин.