Історія-сповідь Анхели Карбальїно — складна і багатозначна парабола, в якій Унамуно відпускає на волю свою неперевершену майстерність гри з біблійним інтертекстом. Цю особливість таланту письменника можна відстежити в будь-якому іншому творі, але у «Святому Мануелі...» ця риса проявляється у своїй абсолютній якості. Ім’я «Мануель» перекладається як «з нами Бог», і його вибір є доказом того, що між протагоністом і Боголюдиною Унамуно встановлює паралелізм. Святий Мануель у романі повторює земний шлях Христа, але й Христос в Унамуно виходить доволі суперечливим. Це Христос, якого Бог залишив (невипадково лейтмотивом твору є передсмертні слова Спасителя: «Боже мій, нащо мене ти покинув?»). За нього, як за мученика віри, просить молитися дон Мануель. Сам священик, місцевий парафіяльний Христос, — потенційний самогубець, своє служіння людям він сам називає заміною справжнього самогубства. Аналогічна ситуація складається з іншими іменами. Ласаро — це Лазар, воскреслий із мертвих і врятований доном Мануелем од хвороби прогресизму, але ліки духовні також занадто сумнівні: брат Анхели стає ще одним мучеником і потенційним самогубцем, що повільно вбиває себе повсякденними добрими справами. Анхела — це, звичайно, янгол, це велика Мати-Діва, яка захищає власним тілом свого бідного сина дона Мануеля, але саме цей образ водночас найглибше і найвиразніше втілює в романі трагедію зневіри.
До текстової тканини роману-притчі-сповіді Анхели Карбальїно включено цілу низку пейзажних елементів — топосів, які також підносять розказану історію на загальнолюдський рівень і, водночас, надають їй агоністичних рис. Озеро — це і глибинний резервуар людських снів, і вічна традиція, яку треба зберігати, але це й чорна безодня, яка спокушає дона Мануеля закликами до самогубства. Скеля над озером — це символ непохитної віри, однак чому ця скеля називається Грифова, адже гриф — птах смерті? Цікаво спостерігати, як у портреті дона Мануеля поєднані природні топоси, які визначають трагічну (агонічну) основу буття персонажа, а разом з ним і всього людства: «Високий, худорлявий, випрямлений, голову тримав так, як наша Грифова скеля тримає свою вершину, а в очах затаїлася вся синя глибина нашого озера». Небо — це недосяжна мрія про чистоту цілісної свідомості. З неба падає білий сніг, ще один символ незаплямованості й надії, але той самий сніг наприкінці твору означає самотність і старість Анхели, яка так і не досягла злагоди із собою.
«Святий Мануель Добрий, мученик» — один із найдосконаліших романів Міґеля де Унамуно, в якому трагедія віри й антагонічно-агоністичний спосіб мислення набувають всесвітніх вимірів. Це свідчення абсолютного володіння письменника романною формою, такої висоти майстерності, коли удавана простота оповіді веде до невичерпного розмаїття художніх смислів. Якщо уважний читач слідує за ними, то опиняється саме там, куди ведуть і інші рюмани Унамуно: у нижній точці повного відчаю, з якого розпочинається драматичний рух людини до самої себе.
На завершення слід відзначити суголосність творчості М. де Унамуно сучасній епосі. Його філософування і художні практики яскраво ілюструють принцип діалогізму, про який так багато писалося в наш час. Відкритість, сократизм, парадоксалізм визначають унамунівське розуміння людини, життя, віри, особистості, національної ідентичності, часу, простору, класу, статі, поетики літературних творів. Сьогодні ми вже не можемо мислити інакше, проте не варто забувати, що Унамуно був одним із тих, хто навчив нас так мислити і так сприймати світ.
Олександр ПРОНКЕВИЧ
доктор філологічних наук, декан факультету іноземної філології Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили
