Й ось тепер він іде вулицею Аламеда, слухає, як щебечуть пташки й думає про Евхенію. А Евхенія має нареченого. «Чого я, сину, боюся, — мала звичку казати його мати, — то це тієї миті, коли ти наступиш на першу колючку на дорозі свого життя». Якби тепер вона була тут, щоби примусити розквітнути трояндою цю його першу колючку!
«Якби була жива моя мати, вона знайшла б вирішення моєї проблеми, — сказав собі Ауґусто, — вирішити яку, зрештою, не важче, ніж рівняння другого ступеня. І вона, безперечно, не складніша, ніж рівняння другого ступеня».
Слабкі зойки, подібні до жалібного стогону скривдженої тварини, урвали його внутрішній монолог. Він пильно придивився й побачив у зелених заростях кущів перелякане цуценя, що, певно, не могло вибратися на вулицю. «Бідолашне! — сказав він собі. — Воно щойно народилося, і його покинули тут помирати. Убити його в них не стало духу». І він підібрав його.
Звірятко шукало груди матері. Ауґусто підвівся й повернувся додому, думаючи: «Коли Евхенія довідається, що я його врятував, це буде тяжким ударом по моєму супернику! Який жаль опанує її, коли вона побачить бідолашне створіння. А воно гарненьке, дуже гарненьке! Сердешне, як воно лиже мені руку!»
— Принеси молока, Домінґо. І принеси швидко, — сказав він служникові, як тільки той з’явився у дверях.
— Чому це вам заманулося купити цуценя, сеньйорито?
— Я його не купував, Домінґо. Цей цуцик не раб, він істота вільна. Я з ним зустрівся.
— Отже, його вам підкинули.
— Ми всі підкинуті, Домінґо. Принеси молока.
Служник приніс молоко й невеличку губку, щоби цуценяті легше було смоктати його. Потім Ауґусто попросив його принести пляшечку із соскою для Орфея, так він назвав цуценя, не дуже розуміючи, чому назвав його саме так.
І Орфей став повірником його монологів, тим, кому він відкривав усі таємниці свого кохання до Евхенії.
«Отже, Орфею, — звернувся він до нього подумки, — нам доведеться воювати. Що ти порадиш мені робити? Якби з тобою була знайома моя мати... Але побачиш, ось побачиш, ти ще спатимеш на руках у Евхенії, під її теплою і лагідною рукою. А зараз, що ми будемо робити, Орфею?»
Був сумним сніданок цього дня, сумною була прогулянка, сумною — партія в шахи і сумним був сон у ту ніч.
Розділ шостий
«Я мушу прийняти якесь рішення, — сказав собі Ауґусто, проминаючи будинок номер 58 на Авеніда де ла Аламеда, — так не може тривати далі».
У цю мить відчинився один із балконів на другому поверсі, де жила Евхенія, і там з’явилася сеньйора, худа й сива, з кліткою в руці. Вона хотіла винести кенара на сонце. Але вішаючи клітку, повісила її повз цвях, і клітка полетіла вниз. Сеньйора розпачливо зойкнула: «О, мій маленький!» Ауґусто підбіг підібрати клітку. Переляканий кенар розпачливо махав у ній крильцями.
Ауґусто увійшов у дім і піднявся на другий поверх, несучи кенара, що сполохано метався у клітці. Серце йому калатало. Сеньйора очікувала його.
— О, дякую вам, дякую, кабальєро!
— Це я вам дякую, сеньйоро.
— Крихітко моя, моя Крихітко! Ну ж бо, заспокойся. Ви зайдете до мене, кабальєро?
— З великою приємністю, сеньйоро.
Й Ауґусто увійшов.
Сеньйора повела його до зали і, сказавши йому: «Зачекайте трохи, я прилаштую свого Пічіно», — залишила його самого.
У цю мить до зали увійшов сеньйор літнього віку, дядько Евхенії, поза всяким сумнівом. На очах у нього були темні окуляри, а на голові — феска. Він підійшов до Ауґусто й, сівши поруч, сказав йому на есперанто фразу, яка означала: «Ви згодні зі мною, що вселенський мир настане скоро й завдяки есперанто?»
Ауґусто хотів був утекти, але кохання до Евхенії його втримало. Співрозмовник говорив і далі — і все на есперанто.
Ауґусто нарешті наважився відповісти:
— Я не зрозумів жодного слова з того, що ви мені сказали, сеньйоре.
— Звичайно ж, він говорив до вас на тому клятому жаргоні, який називається есперанто, — сказала тітка, що увійшла саме в цю хвилину. І додала, звертаючись до чоловіка: — Ферміне, це той сеньйор, який приніс нам кенара.
— Я розумію тебе не більше, ніж ти розумієш мене, коли я розмовляю з тобою на есперанто, — відповів її чоловік.
— Цей сеньйор підібрав мого бідолашного Пічіна, який упав на вулицю, і був такий добрий, що приніс його мені. Пробачте, — додала вона, звертаючись до Ауґусто, — як вас звуть?
— Я, сеньйоро, Ауґусто Перес, син небіжчиці-вдови Перес-Ровіра, з якою ви, можливо, були знайомі.
— Доньї Соледад?
— Так точно. Доньї Соледад.
— Я добре знала бідолашну сеньйору. Вона була вдовою і зразковою матір’ю. Я вітаю вас із тим, що ви мали таку чудову матір.
— А я себе вітаю з нещасливим падінням кенара, яке подарувало мені щасливу нагоду познайомитися з вами.
— Щасливу нагоду! Ви називаєте щасливою нагодою таку нещасливу подію?
— Для мене вона була щасливою, так.
— Дякую, кабальєро, — сказав Фермін, приєднуючись до розмови. — Людьми та їхніми діяннями керують загадкові закони, які людина, до речі, може відгадувати. Я, мій сеньйоре, маю особливі погляди майже на все, що відбувається у світі...
— Перестань молоти свою нісенітницю, чоловіче! — вигукнула тітка. — А скажіть-но мені, як вам пощастило так швидко прибігти на порятунок мого бідолашного Пічіно?
— Я буду відвертим із вами, сеньйоро. Я відкрию вам своє серце. Я ходив біля вашого дому.
— Біля нашого дому?
— Так, сеньйоро. Ви маєте чарівну племінницю...
— Я все зрозуміла, кабальєро. Я вже бачу, чому цей нещасливий випадок став для вас щасливим. І бачу, що є кенари провидіння.
— Кому відомі шляхи провидіння? — зауважив дон Фермін.
— Мені вони відомі, чоловіче, мені! — вигукнула сеньйора й, обертаючись до Ауґусто, додала: — Для вас двері цього дому відкриті... Це ж тільки подумати! Син доньї Соледад... Хай там як, а ви допоможете мені здолати примху, яку це дівчисько запхало собі в голову...
— А як же свобода вибору? — запитав дон Фермін.
— Замовкни, чоловіче, дай нам спокій зі своїм анархізмом!
Обличчя дона Ферміна освітилося радістю, й він проказав, надавши своєму голосу найлагіднішого відтінку:
— Так, сеньйоре, я анархіст, анархіст містичний, але в теорії, затямте це собі, в теорії. Не бійтеся, друже, — і кажучи це, він приязно поклав долоню Ауґусто на коліно, — я не кидаю бомби. Мій анархізм суто духовний. Бо я, мій друже, маю власні погляди майже на всі сторони життя...
— А ви не анархістка? — запитав Ауґусто в тітки, аби щось сказати.
— Я? Анархізм — нісенітниця, яка вимагає, щоби ніхто нами не правив. Якщо ніхто не правитиме, то хто підкорятиметься? Ви хіба не розумієте, що це неможливо?
— Для людей слабкої віри ніде ніщо неможливо... — почав дон Фермін.
Але тітка його урвала:
— Отже, гаразд, мій сеньйоре доне Аугусто, ми з вами уклали договір. Ви мені здаєтеся чудовим чоловіком, добре освіченим, із доброї родини, з більш, як регулярно виплачуваною рентою... Не турбуйтеся, від сьогодні ви мій кандидат.
— Для мене велика честь, сеньйоро...
— Атож, треба напутити на розум цю дівчину. Вона непогана, повірте, але вередлива. До того ж її надто розпестили в дитинстві. Коли сталася та жахлива катастрофа з моїм братом...
— Катастрофа? — запитав Ауґусто.
— Так, а що ніякої таємниці в цьому немає, то я вам усе розповім. Батько Евхенії наклав на себе руки після дуже невдалої операції на біржі й покинув її майже в убогості. Він залишив їй будинок, але обтяжений такою іпотекою, яка забирає майже всі його ренти. І бідолашна дівчина змушена навіть відкладати гроші зі свого заробітку, щоб їх вистачало на сплату боргів. Але, щоб їх сплатити, їй довелося б давати уроки гри на фортепіано протягом шістдесятьох років, ви тільки це собі уявіть!