У ту ж таки мить в Ауґусто виникла ідея, великодушна й героїчна.
— Дівчина непогана, — провадила тітка, — але зрозуміти її важко.
— Якби ти вивчила есперанто... — почав дон Фермін.
— Облишмо вселенські мови. Чом би нам належно не вивчити нашу рідну й не хапатися за іншу?
— Але хіба вам не здається, сеньйоро, — запитав у неї Ауґусто, — що не годиться знати лише одну мову?
— Саме так! Саме так! — закричав дон Фермін, підбадьорений.
— Так, сеньйоре, — твердо відповіла йому тітка, — ми повинні знати лише одну мову — кастільську й щонайбільше знати ще й бабле[34] для розмови зі слугами, які не вміють мислити раціонально.
Тітка Евхенії була астурійкою й мала служницю, також астурійку, з якою вона могла порозумітися лише на бабле.
— Коли ми вже заговорили про теорію, — докинула вона, — то існування однієї мови не здається мені чимось поганим. А мій чоловік, ви тільки собі уявіть, у теорії є навіть ворогом шлюбу...
— Пробачте мені, — сказав Ауґусто, підводячись, — можливо, моя присутність видається вам надокучливою...
— Ви нікому не надокучаєте, кабальєро, — відповіла йому тітка, — і я сподіваюся, ви ще не раз заходитимете в цей дім. Вам уже відомо, що ви мій кандидат.
Коли Ауґусто виходив, дон Фермін підійшов до нього і сказав йому на вухо:
— Ви навіть про це не думайте!
— А чому? — запитав у нього Ауґусто.
— У мене передчуття, кабальєро, у мене передчуття...
Останніми ж прощальними словами тітки були:
— Ви вже знаєте, ви мій кандидат.
Коли Евхенія повернулася додому, тітка зустріла її такими словами:
— Ти знаєш, Евхеніє, хто тут був? Дон Ауґусто Перес.
— Ауґусто Перес... Ауґусто Перес... А, так! І хто його сюди привів?
— Пічін, мій кенар.
— І що йому було треба?
— Оце запитання! Йому була потрібна ти.
— Йому була потрібна я, і його сюди привів кенар? Я тебе зовсім не розумію. Либонь, тобі ліпше було б розмовляти на есперанто, як дядькові Ферміну.
— Ти йому подобаєшся, і він хлопець молодий, непоганий із себе, стрункий, добре освічений, витончений, а передусім багатий, дівчино, передусім він багатий.
— То нехай і залишається зі своїм багатством, я працюю і не маю причин продавати себе.
— А хто тобі сказав, що тебе хочуть продати, запальна дівко?
— Гаразд, гаразд, тітко, облишмо жарти.
— Ти побачиш його, дівчино, ти його побачиш, і ти зміниш свої погляди на світ.
— Якщо ти про це...
— Ніхто нічого не може сказати про цю воду, поки її не нап’ється.
— Недовідомі нам шляхи провидіння! — вигукнув дон Фермін. — Бог...
— Але ж, чоловіче, — заперечила йому жінка,— як ти можеш суміщати Бога з анархізмом? Я вже тобі казала про це сотні разів. Якщо ніхто не повинен правити, тоді навіщо існує Бог?
— Мій анархізм, жінко, я вже тобі повторював тисячу разів, містичний, це анархізм містичний. Бог править зовсім не так, як правлять люди, Бог також анархіст. Бог не править, а...
— Ти хочеш сказати, Він підкоряється?
— Ти це сказала жінко, ти це сказала. Бог просвітив навіть тебе. Ходи-но сюди!
Він схопив жінку за руку, подивився їй у вічі, подмухав на її сиві кучері й додав:
— Він сам тебе надихнув. Так, Бог підкоряється... підкоряється...
— Підкоряється в теорії, чи не так? А ти, Евхеніто, облиш дурниці, коли тобі трапляється така вигідна партія.
— Я теж анархістка, тітко, але не така, як дядько Фермін, не містична.
— Що ж, подивимося, — чітко відказала вона.
Розділ сьомий
«Ох, Орфею! — казав у своєму домі Ауґусто, даючи цуценяті молока. — Ох, Орфею! Я зробив великий крок, вирішальний крок; я увійшов у її дім, увійшов у святилище. А ти знаєш, що означає зробити вирішальний крок? Вітри долі підштовхують нас, і всі наші кроки вирішальні. Наші? Хіба ці кроки наші? Ми йдемо, мій Орфею, через дикий і дрімучий ліс, у якому немає стежок. Стежку в ньому ми протоптуємо своїми ногами, йдучи навмання. Є такі, хто вірить, що його веде зірка; я вірю в те, що йду за подвійною зіркою або за двома зірками-близнятами. І ця зірка — лише проекція зірки на небо, проекція випадковості.
Вирішальний крок! І ще скажи мені, Орфею, яка необхідність мати Бога, світ або ніщо? Чому нам щось неодмінно треба мати? Чи не здається тобі, що ця ідея необхідності — це лише та найвища форма, якої набуває випадковість у нашій свідомості?
Звідки виникла Евхенія? Чи вона — моє творіння, чи я також є її творінням? Чи ми обоє творіння взаємні, вона моє творіння, а я — її? А може, все створило кожну річ, а кожна річ створила все? І що таке творіння? Що таке ти, Орфею? Що таке я?
Багато разів мені спадало на думку, Орфею, що мене немає, і коли я виходив на вулицю, мені здавалося, що інші не бачать мене. А іноді мені здавалося, що мене бачать не таким, який я насправді, і що тоді, коли, як мені здавалося, наче я йшов як годиться, правильною ходою, я, сам про те не здогадуючись, кривлявся як блазень, й інші сміялися та глузували з мене. З тобою ніколи такого не траплялося, Орфею? Мабуть, що ні, бо ти ще дуже юний і зовсім не маєш життєвого досвіду. А крім того, ти собака.
Але скажи мені, Орфею, а чи собакам ніколи не траплялося уявити себе людьми, як ото іноді бувало з людьми, яким здавалося, що вони собаки?
Яким стало життя, Орфею, яким стало життя, а надто після того, як померла моя мати! Кожну нову годину до мене підштовхуються години попередні, і я не знаю, що таке майбутнє. І тепер, коли воно починає туманно маячити переді мною, мені здається, воно перетворюється на минуле, Евхенія тепер майже спогад для мене. Ці дні, які проминають... цей день, цей вічний день, який проминає... ковзаючись у тумані нудьги. Сьогодні, як учора, завтра, як сьогодні. Подивися, Орфею, подивися на попіл, який залишив мій батько в цій попільниці...
Це одкровення вічності, Орфею, жахливої вічності. Коли людина залишається на самоті зі собою і заплющує очі на майбутнє, на сновидіння, перед нею відкривається моторошне провалля вічності. Вічність — не майбутнє. Коли ми помираємо від смерті, що напіввиходить на нашу орбіту, ми розпочинаємо рух назад, до минулого, до того, що було. І так йтимемо, не знаючи кінця, намотуючи клубок нашої долі, руйнуючи все нескінченне, що створило нас у вічності, ніколи не доходячи до неї, бо її ніколи не було.
Під цим потоком нашого існування, усередині нього, існує інший потік у протилежному напрямку; тут ми пересуваємося від учора до завтра, там — від завтра до вчора. Тканина тчеться й розпускається водночас. І вряди-годи до нас доходять дихання, випари й навіть таємничий гомін того іншого світу, тієї внутрішньої частини нашого світу. Нутрощі історії — це контрісторія, це процес зворотний тому, яким вона розвивається. Підземна річка тече від моря до джерела.
І тепер у небі моєї самотності мені сяють очі Евхенії. Вони світяться тим сяйвом, яким світилися сльози моєї матері. І вселяють мені віру в те, що я існую, — яка солодка ілюзія! Ато, ergo sum![35] Це кохання, Орфею, подібне до благодійного дощу, в якому розвіюється й твердне туман існування. Завдяки коханню я відчуваю свою душу опуклою, доторкаюся до неї. Завдяки коханню душа починає боліти мені в самій своїй серцевині, Орфею. І сама душа — хіба вона не є коханням, не є втіленим болем?
Дні приходять, і дні відходять, а кохання залишається. Глибоко всередині, в нутрощах речей труться й зіштовхуються потік цього світу з протилежним потоком світу іншого, і від цього тертя та штовханини утворюється найсумніший і найсолодший біль — біль життя.