Подивися, Орфею, на основу тканини, подивися, як рухається по ній човник, але скажи мені, де розташований навій, на який намотується тканина нашого існування, де?»
Позаяк Орфей ніколи не бачив ткацького верстата, то йому було б дуже важко відповісти на запитання свого господаря. Але дивлячись йому в очі, поки той говорив, він відгадував його почуття.
Розділ восьмий
Ауґусто тремтів і почував себе так, наче сидів на кобилі тортур. Його опанувало шалене бажання підхопитися на ноги, бігати цією залою, вимахувати руками, кричати, показувати циркові трюки, забути про те, що він існує. Ні доньї Ермелінді, тітці Евхенії, ні донові Ферміну, її чоловікові, анархістові теоретичному й містичному, не вдавалося привести його до реальності.
— Я вже казала, — промовила донья Ермелінда, — ви, доне Ауґусто, як на мене, кращий кандидат, аніж можна було би сподіватися, тому вона не зможе відмовитися від зустрічі з вами; я покличу її, ви прийдете і познайомитеся з нею — отже, зробите перший крок. Усі такі стосунки мають починатися зі знайомства, хіба не так?
— Ви маєте слушність, сеньйоро, — озвався таким голосом, ніби говорив із іншого світу, Ауґусто, — перший крок означає зустрітися й познайомитися...
— І мені здається, коли вона познайомиться з вами, то тут не буде про що говорити. Усе стане цілком ясно.
— Не так уже й ясно, — заперечив дон Фермін. — Дороги Провидіння завжди недовідомі... А щодо твердження, ніби треба спочатку добре познайомитися, а тоді вже одружуватися, я не згоден... не згоден... Єдине ефективне знайомство — це знайомство post nuptias[36]. Я добре знаю, дружино моя, яке значення в біблійній мові має слово «познайомитися». І повір мені, немає знайомства ефективнішого й суттєвішого, ніж проникнення...
— Замовкни, чоловіче, не верзи дурниць.
— Пізнати жінку, Ермеліндо...
Пролунав дзвінок у дверях.
— Вона! — з таємничим виглядом вигукнув дядько.
Ауґусто відчув, як хвиля вогню піднялася знизу по його тілу й прокотилася через голову, над ним. А серце гучно закалатало у грудях.
Стало чутно, як відчинилися двері й почали наближатися швидкі, рівні й ритмічні кроки. Й Ауґусто, сам не знаючи, як це сталося, відчув, що спокій повертається до нього.
— Я її покличу, — сказав дон Фермін, роблячи спробу підвестися на ноги.
— Ні-ні! — вигукнула донья Ермелінда й подзвонила служниці.
І коли та з’явилася, наказала:
— Скажи сеньйориті Евхенії, щоби вона ввійшла.
Запанувала тиша. Усі троє мовчали, ніби наперед змовилися. І Ауґусто запитав, подумки звертаючись сам до себе: «Чи зможу я витримати? Чи не стану червоний, як мак, або білий, як лілея, коли її очі заповнять отвір дверей? Чи моє серце не вибухне?»
Почувся легкий шум, який буває, коли змахує крильми голубка, легенький і короткий вигук: «А!» — й очі Евхенії на обличчі, що рожевіло свіжістю життя, та на тілі, яке, здається, нічого не важило на поверхні землі, пролило на сцену подій нове й таємниче світло. Й Ауґусто раптом почув себе спокійним, неймовірно спокійним, прикутим до свого крісла, наче рослина, що звідти виросла, забувши про себе, цілком розчиненим у таємничому духовному світлі, яке струменіло з тих очей. І тільки почувши, як донья Ермелінда заговорила, звертаючись до своєї небоги: «Ти бачиш перед собою нашого друга Ауґусто Переса...» — він отямився й підвівся, намагаючись усміхнутися.
— Ти бачиш перед собою нашого друга Ауґусто Переса, який хоче познайомитися з тобою...
— Той самий, якого привів сюди кенар? — запитала Евхенія.
— Атож, той самий, сеньйор, — підтвердив Ауґусто, підходячи до неї й подавши їй руку.
І подумав: «Вона обпалить мене своєю!»
Але так не сталося. До його руки доторкнулася долоня біла й холодна, біла, як сніг, і, як сніг, холодна. Й Ауґусто мав відчуття, що по всьому його єству розливається ніби хвиля спокою.
Евхенія сіла.
— І цей кабальєро... — почала піаністка.
«Цей кабальєро... кабальєро... — швидко промайнуло в думці Ауґусто. — Вона назвала мене кабальєро! Поганий знак!»
— Цей кабальєро, дочко моя, який завдяки щасливій випадковості...
— Атож, зустрівся з нашим кенаром.
— Недовідомі шляхи Провидіння! — проголосив анархіст.
— Цей кабальєро, дочко моя, — провадила тітка, — який завдяки щасливій випадковості познайомився з нами і виявився сином сеньйори, з якою я була трохи знайома і яку дуже шаную, цей кабальєро, кажу, який уже став другом нашого дому, захотів познайомитися з тобою, Евхеніє.
— І висловити вам свій захват! — докинув Ауґусто.
— Ваш захват? — перепитала Евхенія.
— Атож, свій захват вашою грою на фортепіано.
— Он як.
— Я знаю, сеньйорито, про вашу велику любов до мистецтва.
— До мистецтва? До якого? До музики?
— Звичайно, до музики.
— То вас дуже обманули, доне Ауґусто.
«Дон Ауґусто! Дон Ауґусто! — подумав цей останній. — Дон!.. Цей дон не менш поганий знак, аніж отой кабальєро!»
А тоді запитав:
— То вам не подобається музика?
— Анітрохи, запевняю вас.
«Лідувіна має рацію, — подумав Ауґусто. — Така дівчина, коли одружиться й чоловік зможе її утримувати, більш не бренькатиме на піаніно».
— А чому ж тоді публіка створила вам славу чудової вчительки фортепіанної музики?
— Я намагаюся якнайліпше виконувати свій професійний обов’язок, який дає мені змогу заробляти собі на життя...
— Для тебе необхідність заробляти на життя... — почав дон Фермін.
— Годі тобі, вже годі, — урвала його тітка. — Адже сеньйор Ауґусто вже поінформований про все...
— Про все? Про що ж він поінформований? — запитала з легким роздратуванням у голосі та зробивши легкий рух, ніби збираючись підвестися й піти, Евхенія.
— Про іпотеку, про що ж іще...
— Як? — вигукнула небога, підхоплюючись на ноги. — Але що все це означає, яка мета цього візиту?
— Я вже тобі сказала, небого, сеньйор Ауґусто хоче познайомитися з тобою... І не дратуйся так дуже.
— Але ж є речі...
— Пробачте своїй сеньйорі тітці, сеньйорито, — попросив також Ауґусто, підводячись на ноги, і дядько, й тітка зробили те саме, — адже вона не хотіла зробити вам нічого поганого. А щодо іпотеки й до того, що вам доводиться важко працювати, то я не зробив нічого такого, щоби вивідати від сеньйори такі цікаві новини. Я...
— Атож, ви обмежилися тим, що принесли сюди кенара за кілька днів по тому, як надіслали мені листа...
— Справді, я надіслав вам листа, не заперечую.
— У такому разі, кабальєро, я відповім вам на цього листа лише тоді, коли моє матеріальне становище покращиться, і ніхто не докорятиме мені ним. А зараз, я думаю, мені ліпше піти...
— Добре! Дуже добре! — вигукнув дон Фермін. — Оце справжня рішучість і любов до свободи! Перед нами жінка майбутнього! Таких жінок треба підкоряти кулаком, мій друже Перес, кулаком!
— Сеньйорито... — благальним голосом почав Ауґусто, наближаючись до неї.
— Певно, дядько має слушність, — сказала Евхеніта й подала йому на прощання руку, таку білу й холодну, як і раніше, тобто білу й холодну, як сніг.
Коли вона обернулася спиною, щоби вийти, і перед ним зникли очі, з яких струменіло таємниче світло, Ауґусто відчув, як хвиля вогню прокотилася його тілом, серце йому застугоніло у грудях, а голова ледь не вибухнула.
— Вам погано? — запитав його дон Фермін.
— Яка дівчина, Боже мій, яка дівчина! — вигукнула донья Ермелінда.
— Надзвичайна! Чудова! Героїчна! Справжня жінка! На всі сто відсотків жінка! — сказав Ауґусто.