— Я теж так думаю, — підтвердив дядько.
— Пробачте нам, сеньйоре, дон Ауґусто, — попросила тітка, — пробачте. Ця дівчина, як їжак. Хто б міг подумати...
— Але я зачарований, сеньйоро, зачарований! Така сувора незалежність характеру, якої я не маю, це те, що наповнює мене найбільшим ентузіазмом! Мені потрібна саме така, така, така і ніяка інша жінка!
— Так, сеньйоре Перес, так, — проголосив анархіст. — Це жінка майбутнього!
— А я? — запитала донья Ермелінда.
— Ти належиш минулому! А це, я повторюю, жінка майбутнього! Звичайно, не марно вона слухала, як я викладав свої міркування про майбутнє суспільство та жінку майбутнього. Не марно я навчив її емансипаційних доктрин анархізму... без бомб!
— Але, як на мене, — сказала тітка з роздратуванням у голосі, — то ця дівчина спроможна й бомби кидати!
— І навіть, якби так... — припустив Ауґусто.
— Ні, тільки не це!
— А яка різниця?
— Доне Ауґусто! Доне Ауґусто!
— Я сподіваюся, — сказала тітка, — що через це вам, зрештою, не доведеться відмовитися від своїх претензій...
— Звичайно ж, я від них не відмовлюся! Жінці з таким характером ціни немає!
— Тоді не відступайте! І ви вже знаєте, що ми на вашому боці, й ви можете приходити в цей дім завжди, коли вам захочеться, незалежно від того, подобатиметься це Евхенії чи ні.
— Але ж, жінко, вона показала, що їй не до вподоби, коли дон Ауґусто приходить сюди!.. Її треба підкорити кулаком, друже, кулаком. Ви скоро познайомитеся з нею ще ближче й побачите, який у неї темперамент. Це справжня жінка, доне Ауґусто, і її інакше не підкориш, як кулаком. Ви ж хочете пізнати її глибше?
— Так, але...
— Зрозуміло, зрозуміло. Отже, до боротьби, мій друже!
— Звичайно, звичайно, і до побачення!
Але дон Фермін відкликав Ауґусто вбік, аби щось сказати йому:
— Я забув попередити вас, що коли ви писатимете Евхенії, то пишіть її ім’я з «хотою», а не з «хе», a del Агсо з «ка»: Eujenia Domingo del Arko.
— А навіщо?
— Бо доти, доки не настане щасливий день, коли есперанто стане єдиною мовою у світі, однією для всього людства, треба писати кастільською мовою із застосуванням фонетичної орфографії. Ніяких «се»! Оголосимо війну «се»! Za, ze, zi, zo писатимемо із «седою», а ка, ке, кі, ко, ки — з «ка». І геть «аче»! «Аче» — це абсурд, реакція, відступ назад! Оголосимо війну «аче»![37]
— То ви також і фонетик?
— Також? Чому також?
— Крім анархіста й есперантиста...
— Усе це одне й те ж. Анархізм, есперантизм, спіритизм, вегетаріанство, фонетизм... Одне й те ж. Оголосімо війну всьому авторитетному! Війну поділу на мови! Війну розпаду матерії й смерті! Війну плоті! Війну «аче»! До побачення!
Вони попрощалися, й Ауґусто вийшов на вулицю. Він мав таке відчуття, ніби скинув із пліч великий тягар, і його опанувала майже радість. Він ніколи не міг би передбачити того, що тепер відбувалося всередині його духу. Той факт, що сьогодні йому відрекомендували Евхенію вперше, що вони близько познайомилися й поговорили, ще більше розпалив його і збадьорив, а те, що розмова вийшла не дуже вдалою, зовсім його не засмутило. Світ тепер видавався йому більшим, повітря — чистішим, а небо — блакитнішим. Він почував себе так, ніби дихав уперше. У найінтимніших куточках його душі лунало оте слово матері: «Одружуйся!» Майже всі жінки, яких він зустрічав на вулиці, здавалися йому гарними, багато — надзвичайно вродливими й жодна — негарною. Можна було би сказати, що світ для нього був тепер осяяним новим таємничим світлом, що струменіло від двох невидимих зірок, які світилися десь поза голубінню неба, десь поза його видимим склепінням. Він починав пізнавати світ. І сам не знаючи, як і чому, почав міркувати про те, яким глибоким було джерело того змішування, що відбувалося в уявленні простолюду, між плотським гріхом і падінням наших праотців, яких було покарано за те, що вони скуштували плід пізнання добра і зла.
І він думав також про доктрину дона Ферміна про походження знання.
Він прийшов додому й, коли Орфей вийшов йому назустріч, узяв його на руки, приголубив і сказав йому: «Від сьогодні ми починаємо нове життя, Орфею. Ти не відчуваєш, що світ став більшим, повітря — чистішим, а небо — голубішим? О, коли ти її побачиш, Орфею, коли ти познайомишся з нею!.. Отоді відчуєш смуток через те, що ти всього-на-всього пес, як і я журюся через те, що я тільки людина! І скажи мені, Орфею, як ти можеш пізнавати світ, якщо не грішиш, якщо у твоєму собачому пізнанні нема гріха? Пізнання без гріха — це не пізнання, воно не раціональне».
Подавши йому обід, його вірна Лідувіна подивилася на нього пильним поглядом.
— Чого ти дивишся? — запитав Ауґусто.
— Мені здається, ви змінилися.
— Звідки ти це взяла?
— У вас інше обличчя, сеньйорито.
— Ти так думаєш?
— Я так думаю. Як вам там ведеться з піаністкою?
— Лідувіно! Лідувіно!
— Я розумію ваше невдоволення, сеньйорито. Але мені так хочеться, щоби ви були щасливим!
— Хто це може знати?
— Ваша правда.
Й обоє подивилися вниз, так ніби таємниця щастя ховалася десь під землею.
Розділ дев’ятий
Наступного дня Евхенія розмовляла в тісній комірчині воротарки з молодим хлопцем, годі як воротарка делікатно вийшла подихати свіжим повітрям біля дверей дому.
— Треба закінчувати з цим, Маурісіо, — сказала Евхенія. — Так тривати не може, а тим більше після того, що сталося вчора, я вже тобі розповіла про це.
— Але хіба ти мені не сказала, — промовив той, кого вона назвала Маурісіо, — що той претендент на твою руку — то нещасний придурок, який витає у хмарах?
— Це так, але він має гроші, й моя тітка не дасть мені спокою. А я не люблю робити прикрості нехай там кому, й ще менше мені до вподоби, коли мені набридають.
— Жени його геть!
— Звідки? З дому мого дядька й тітки? А якщо їм це не сподобається?
— Не звертай на нього уваги.
— Я не звертаю на нього уваги й не думаю цього робити, але здається мені, що бідолаха має намір приходити з візитами в той час, коли я вдома. Ти розумієш, що я не можу замкнутися у своїй кімнаті й відмовлятися зустрітися з ним, тоді як він, не питаючи мого дозволу, розігрує роль мовчазного мученика.
— Нехай собі розігрує.
— Ні-ні, я неспроможна витримувати благання жебраків будь-якого виду, а надто тих, які просять милостиню очима. Якби ти бачив, які погляди він кидає на мене!
— Вони тебе розчулюють?
— Вони мені набридають. І чому б мені не сказати тобі правду: вони мене таки розчулюють.
— І ти їх боїшся?
— Чоловіче, не будь йолопом. Я не боюся нічого. Для мене більше не існує нікого, крім тебе.
— Я це знав! — переконаним голосом сказав Маурісіо, і поклав долоню на коліно Евхенії, яке вона не прибрала.
— Ти повинен зважитися, Маурісіо.
— Але на що я повинен зважитися, дівчино, на що?
— Як-то на що, чоловіче, як-то на що? Ми повинні одружитися, не зволікаючи.
— А на що ми будемо жити?
— На мою платню, доки ти не знайдеш собі роботи.
— На твою платню?
— Атож, на мої заробітки від остогидлої музики!
— На твої заробітки? Ніколи, ніколи, ніколи! Ніколи й нізащо. Я шукатиму собі роботу, шукатиму, поки її знайду, а тим часом зачекаймо...
— Зачекаймо... зачекаймо... А роки минатимуть і минатимуть! — вигукнула Евхенія, тупаючи по підлозі ногою, що на ній було те коліно, на якому Маурісіо примостив свою долоню.
І він, відчувши, як засмикалася його рука, відірвав її від того місця, на якому вона лежала, але тією ж таки рукою обняв її за шию і почав перебирати в пальцях одну із сережок своєї нареченої. Евхенія дозволяла йому це робити.
37
Іспанська літера «h», яка не вимовляється, а отже, як вважає дон Фермін, що пропагує економні принципи есперанто, вона не має права на існування. Так само він вважає зайвою в іспанській мові літеру «с», звучання якої в одних позиціях збігається із «седою» (z), а в інших — із «ка» (к).