— Послухай-но, Евхеніє, щоби розважити себе, ти можеш, якщо хочеш, дивитися на того бовдура прихильним поглядом.
— Маурісіо!
— Твоя правда, не псуй собі настрою, моя люба!
І притягши до себе голову Евхенії тією рукою, якою обіймав її за шию, знайшов своїми губами її губи і з’єднав їх, заплющивши очі, у вологому, мовчазному й довгому поцілунку.
— Маурісіо!
І вона поцілувала його в очі.
— Так не може тривати, Маурісіо!
— Чому? Хіба може щось бути краще, ніж це? Ти гадаєш, наші взаємини можуть стати кращими?
— Я кажу тобі, Маурісіо, що так далі тривати не може. Ти повинен знайти роботу. Я ненавиджу музику.
Бідолашна відчувала невиразно, не усвідомлюючи собі цього ясно, що музика — це вічне підготування, підготування до події, яка ніколи не настане, вічний початок, який ніколи не стане чимось закінченим. Їй остогидла музика.
— Я шукатиму роботу, Евхеніє, я її шукатиму.
— Ти завжди кажеш одне і те ж, і завжди ми залишаємося при тому самому.
— Ти думаєш...
— Я знаю, що ти, по суті, ледар, і рано чи пізно доведеться мені шукати роботу для тебе. Покладати надію на чоловіків — річ ненадійна.
— Це ти так думаєш...
— Атож, я так думаю, я так думаю! А зараз, я тобі повторюю, я не хочу бачити благальних очей дона Ауґусто, подібних до очей голодного цуцика...
— Які порівняння спадають тобі на думку, дівчино!
— А тепер, — додала вона, підводячись і відхиляючи його рукою, — поводься спокійно й іди ковтни свіжого повітря, якого тобі вочевидь бракує.
— Евхеніє! Евхеніє! — прошепотів він сухим, майже гарячковим голосом. — Якби ти лишень захотіла...
— Серед нас двох ти повинен навчитися кохати, Маурісіо. І також навчитися... бути чоловіком! Шукай роботу, вирішуй швидко. Якщо ти її не знайдеш, то працювати доведеться мені. Але вирішуй швидко. Бо інакше...
— Що інакше?
— Нічого! Треба закінчувати з цим!
І не чекаючи його відповіді, швидко вийшла з воротарської. Проминаючи воротарку, сказала їй:
— Там залишився ваш небіж, сеньйоро Маргарито, скажіть йому, що він повинен нарешті зважитися.
І Евхенія вийшла з високо піднятою головою на вулицю, де в ту мить органчик починав грати бурхливу польку.
— Який жах! Який жах! Який жах! — вигукнула дівчина й не так побігла, як кинулася навтіки вниз по вулиці.
Розділ десятий
Оскільки Ауґусто прагнув довірчої розмови, то пішов до казино, щоби побачитися з Віктором, своїм приятелем, наступного дня після свого візиту в дім Евхенії, й саме в ту годину, коли остання намагалася розворушити свого нареченого любовною розмовою в комірчині його тітки-воротарки.
Ауґусто почувався іншою людиною, так, ніби той візит і той факт, що під час нього він відкрив сильну жінку — сила струменіла з її очей — переорали внутрішнє поле його душі, відкривши в ній доти приховане джерело. Він тепер твердіше ступав по землі, а дихав — вільніше.
«Я маю тепер мету, призначення в цьому житті, — твердив собі він, — і вона полягає в тому, щоби завоювати ту дівчину або щоби вона завоювала мене. Це одне й те ж. У коханні однаково перемогти чи бути переможеним. Хоча ні... ні! Бути в ньому переможеним означає, що я піддамся іншому. Піддамся іншому, так, бо тут є інший, у цьому сумніватися не випадає. Інший? А хто тут інший? Можливо, саме я? Я претендент, я той, хто домагається, але інший... Інший, як мені здається, не є ані претендентом, ані тим, хто домагається; він не претендує і не домагається, тому, що він уже здобув те, що хотів здобути. Очевидно, що він здобув не більше, як кохання солодкої Евхенії. Не більше, як?..»
Тіло жінки, яка сяяла свіжістю, здоров’ям і веселістю, промайнуло повз нього, урвало його монолог і потягло його за собою. Він пішов майже машинально вслід за тим тілом, знову повернувшись до свого внутрішнього монологу.
«Яка ж вона гарна! Ця й та, одна і друга. Й той інший, можливо, замість претендувати й просити, уже всього досяг; можливо, він не гідний того, на що вона заслуговує... Але яка веселість бризкає від цієї дівчини! І з якою грацією вона привітала того, хто щойно її проминув! Звідки вона взяла ті очі? Вони майже такі ж, як і ті інші, як очі Евхенії! Як солодко, мабуть, забути про життя й смерть в її обіймах! Дозволити собі гойдатися на них, наче на хвилях плоті! Інший!.. Але інший не наречений Евхенії, не той, кого вона кохає; інший — це я. Я інший! Я інший!»
Коли Ауґусто дійшов висновку, що інший — він, дівчина, яку він переслідував, увійшла у двері. Ауґусто зупинився й почав дивитися на дім. І тільки тоді до нього дійшло, що він ішов вслід за тією дівчиною. Він пригадав, що йде в казино і звернув на ту дорогу. І продовжив свої міркування.
«Але скільки гарних жінок є на цьому світі, Боже мій! Майже всі вони гарні. Спасибі тобі, Господи, спасибі; gratias agimus tibi propter magnam gloriam tuam![38]. Твоя слава — це краса жінки, Господи! Але яке волосся, Боже мій, яке волосся!»
Волосся й справді було чудове в тієї служниці, яка з кошиком на руці проминала його в цю мить. І він обернувся й пішов за нею. Світло, здавалося, утворювало гнізда в золоті того волосся, яке ніби хотіло визволитися зі своєї зачіски й розсипатися у свіжому і ясному повітрі. А обличчя під волоссям було суцільною усмішкою.
«Я інший, я інший, — продовжив свої міркування Ауґусто, поки йшов за дівчиною з кошиком на руці. — Але хіба немає інших дівчат? Атож, є інші для іншого. Але такої, як вона, одна-єдина, одна-однісінька, немає жодної, жодної! Усі вони лише жалюгідні подоби моєї єдиної, моєї унікальної, моєї солодкої Евхенії. Моєї? Так. Я через свої думки, через свої бажання роблю її своєю. Він, інший, так би мовити, перший, може домогтися, що володітиме нею матеріально; але таємниче, духовне світло тих очей належить мені, мені, мені! А хіба не випромінює таємничого духовного світла оте золоте волосся? Існує одна Евхенія чи дві: одна — моя, а друга — нареченого? Бо якщо так, якщо їх дві, то нехай він залишається зі своєю, а я залишуся зі своєю. Коли мене навідуватиме смуток, а надто вночі; коли в мене виникатиме бажання заплакати, невідомо чому, о, як солодко буде накрити собі обличчя, рот, очі цим золотим волоссям і вдихати повітря так, аби воно крізь нього фільтрувалося й напахчувалося! Але...»
Несподівано він відчув, що його затримали. Дівчина з кошиком зупинилася погомоніти з товаришкою. На мить Ауґусто завагався, а тоді, сказавши собі: «Ох, як багато з’явилося гарних жінок, відтоді, як я познайомився з Евхенією!..» — знову рушив далі, звернувши на дорогу до казино.
«Якщо вона вперто віддаватиме перевагу іншому, тобто своєму першому, то я спроможний прийняти героїчне рішення, яке вразить усіх своєю великодушністю. Зрештою, кохає вона мене чи ні, її іпотеку не можна залишати в тому стані, в якому вона є».
Його монолог урвав вибух радісного крику, що, здавалося, розколов тихомирну незворушність неба. Дві дівчини сміялися поруч із ним, і їхній сміх нагадував щебетання пташок у заквітчаній кроні дерева. Він на мить прикипів до них своїм жадібним до краси поглядом, і двоє дівчат здалися йому одним тілом, яке проросло з дерева. Вони стояли попідруч. І йому раптом невтримно захотілося затримати їх, узяти кожну під руку й іти поміж ними, дивлячись на небо, до якого понесе їх вітер життя.
«Але скільки на світі стало прегарних жінок, відколи я познайомився з Евхенією! — сказав він собі, йдучи за двійком дівчат, що й далі весело сміялися. — Здається, мій світ перетворюється на справжній рай. Які очі! Яке волосся! Який сміх! Одна з них русява, а друга чорна. Але яка з них русява? А яка чорна? Вони змішалися для мене одна з одною!..»
— Але, чоловіче, ти не спиш чи спиш?