— Привіт, Вікторе.
— Я чекав тебе в казино, а тебе нема й нема...
— Я туди і йшов.
— Туди? І в цьому напрямку? У тебе негаразд із головою?
— Атож, маєш рацію. Хочу розповісти тобі всю правду. Я, здається, згадував про Евхенію...
— Про піаністку? Так.
— Ну так-от: я безумно в неї закоханий. Наче...
— Так, розумію, ти в неї закоханий. Ну то й що?
— Я геть здурів, хлопче, геть здурів. Учора я бачився з нею, в її домі, під приводом візиту до її дядька й тітки. Я її бачив...
— І вона дивилася на тебе? Ти про це хочеш мені сказати? І ти повірив у Бога?
— Вона не те що на мене дивилася, вона обгорнула мене своїм поглядом. І я не повірив у Бога, я створив собі Бога.
— Бачу, тобі довелося пережити сильні почуття, хлопче...
— Дівчина була просто незрівнянна! Але я не розумію, що відтоді відбувається зі мною. Майже всі жінки, яких я бачу, видаються мені красунями, й відтоді, як я вийшов із дому — не більш як півгодини тому — я закохувався вже тричі, ні, чотири рази. У першу, яка мала дивовижні очі, у другу — з розкішним волоссям, а щойно у двох відразу, одна з них русява, а друга чорнява, й обидві сміються, мов янголи. І я йшов за всіма чотирма. Що це таке?
— Це означає, мій любий Ауґусто, що твоя потреба в коханні спала на самому дні твоєї душі, не маючи куди себе прикласти. Але з’явилася Евхенія, піаністка, вона струснула тебе і своїми очима розхвилювала ту калюжу, в якій спало твоє кохання; воно прокинулося, вихлюпнулося з неї, а що воно таке велике, то розтеклося на всі сторони. Коли такий чоловік, як ти, по-справжньому закохується в жінку, то він водночас закохується й у всіх інших.
— А я думав, що буде якраз навпаки... Але слова словами, а ти лиш подивися на чорнявку! Це осяйна ніч. Недарма кажуть, що чорне найдужче вбирає світло! Ти не бачиш, що світло ховається під її шкірою, під агатом її очей? Ходімо за нею...
— Як накажеш...
— Отож, я думав, що все буде зовсім по-іншому; що коли хтось закохується по-справжньому, то зосереджує свою любов, яка раніше розсіювалася між усіма, на одній жінці, а всі інші тепер здаються йому такими, ніби в них немає нічого ані цінного, ані цікавого... Але дивися! Дивися, як ковзають сонячні промені по чорній пишноті її волосся!
— Зараз я спробую тобі це пояснити. Ти був закоханий, сам про це не знаючи, либонь, в абстрактну жінку, яка не була ані цією, ані тією. Коли ти побачив Евхенію, ця абстрактна жінка конкретизувалася в жінку реальну й ти вже по-справжньому закохався в неї, і тепер вона ввижається тобі в усіх жінках і ти переживаєш таке відчуття, ніби закохався в увесь жіночий рід. Отже, ти перейшов від абстрактного до конкретного, а від конкретного до загального, від жінки як поняття до жінки як особи, а від жінки як особи до всіх жінок загалом.
— То це вже метафізика!
— А що таке кохання як не метафізика?
— Чоловіче!
— А надто у твоєму виконанні. Чому ти не спроможний закохатися без участі мозку або, як-то кажуть, голови?
— Це тобі так здається! — вигукнув Ауґусто, трохи зачеплений за живе й у поганому настрої, бо усвідомлення того факту, що його закоханість утворюється в голові, проникло на саме дно його душі й боліло йому там.
— І якщо ти мені надто набридатимеш, то я тобі скажу, що ти сам не більше, як чиста ідея, створіння художньої вигадки...
— Тобто ти не віриш, що я спроможний закохатися по-справжньому, як усі інші люди?
— Ти закоханий по-справжньому, я в це вірю, але тільки головою. Ти просто віриш у те, що ти закоханий.
— А хіба можна бути закоханим, не вірячи в те, що ти закоханий?
— Ой, ой, ой, хлопче, це набагато складніше, ніж ти собі уявляєш.
— Тоді скажи мені, як можна довідатися, що чоловік закоханий, а не просто вірить у те, що він закоханий?
— Знаєш, нам ліпше покинути цю тему й поговорити про щось інше.
Коли потім Ауґусто повернувся додому, він схопив в обійми Орфея і сказав йому: «Подумаймо, Орфею, про те, в чому полягає різниця між просто бути закоханим і вірити в те, що ти закоханий? Тож я закоханий в Евхенію чи не закоханий? Хіба, коли я її бачу, моє серце не калатає, а кров у грудях не закипає? Хіба я не такий, як інші чоловіки? Я повинен показати їм, Орфею, що я такий самий, як усі інші!»
І коли настав час вечеряти, й він опинився віч-на-віч із Лідувіною, то запитав:
— Скажи мені, Лідувіно, з чого можна довідатися, що чоловік справді закоханий?
— Але що з вами відбувається, сеньйорито?
— Гаразд, гаразд, але ти скажи мені, з чого це видно?
— Це видно... Це видно з того, що він починає робити й казати багато дурниць. Коли чоловік закохується по-справжньому, тобто якась жінка зводить його з розуму, то він перестає бути чоловіком...
— Ким же він стає?
— Він перетворюється на річ, на тварину... Жінка робить із нього все, що їй заманеться.
— Отже, якщо жінка по-справжньому закохується в чоловіка, якщо чоловік зводить її з розуму, як ти кажеш, то чоловік робить із нею все, що йому заманеться?
— Там усе відбувається трохи інакше...
— Як? Як саме?
— Це дуже важко пояснити, сеньйорито. То ви закохалися по-справжньому?
— Я це намагаюся з’ясувати. Але дуже великих дурниць я нібито ще не робив... Так мені здається.
Лідувіна промовчала, й Ауґусто себе запитав: «То чи справді я закохався?»
Розділ одинадцятий
Коли наступного дня Ауґусто подзвонив у двері будинку дона Ферміна та доньї Ермелінди, служниця провела його до зали, сказавши: «Зараз доповім». На кілька хвилин він залишився сам-один і опинився наче в порожнечі. Груди йому стискало, мов обручем. Почуття якоїсь болісної врочистості опанувало його. Він сів так, щоб одразу підхопитися на ноги і почав розглядати картини, що висіли на стінах, серед них був і портрет Евхенії. У нього виникло бажання кинутися навтіки. Зненацька почулися легкі кроки й він відчув, як крижаний кинджал пронизав йому груди, а голову наче окутав туман. Відчинилися двері, й до зали увійшла Евхенія. Бідолаха обперся на спинку крісла. Вона, побачивши його смертельно блідим, теж на мить зблідла, зупинилася посеред зали, а потім, підійшовши до нього, запитала в нього голосом сухим і низьким:
— Що з вами діється, дон Ауґусто, вам погано?
— Ні-ні, нічого особливого.
— Ви чогось хочете? Вам чогось треба?
— Склянку води.
Евхенія як людина, яка щиро прагне допомогти, вийшла з кімнати й сама пішла шукати склянку води, й відразу її принесла. Вода тремтіла у склянці; але ще більше тремтіла склянка в руці Ауґусто, який вихилив воду одним махом, поспішаючи, розливши воду собі на бороду, не відриваючи тим часом погляду від очей Евхенії.
— Якщо хочете, — сказала вона, — я розпоряджуся, щоби вам подали філіжанку чаю з ромашки чи липи... Що з вами сталося?
— Нічого, нічого зі мною не сталося. Дякую, Евхеніє, дякую, — і він обтер собі бороду від води.
— Гаразд, тоді сядьте, будь ласка. — І коли вони сіли, провадила: — Я чекала на вас уже кілька днів і дала розпорядження служниці, щоби навіть тоді, коли не буде вдома моїх дядька й тітки, а іноді пополудні їх не буває, вона провела вас до зали й повідомила мене про ваш прихід. Я хотіла, щоби ми могли поговорити з вами віч-на-віч.
— О, Евхеніє, Евхеніє!
— Гаразд, погляньмо на речі більш холоднокровно. Я ніколи не могла уявити собі вас у такому стані й злякалася, коли сюди увійшла: ви виглядали мертвим.
— І я справді був більше мертвим, аніж живим, повірте.
— Нам треба порозумітися...
— Евхеніє! — вигукнув бідолашний і простяг руку, яку відразу ж забрав.
— Але мені здається, ви тепер не в тому стані, щоби ми могли спокійно поговорити як добрі друзі. Подивимося, — й вона взяла його руку, щоби помацати пульс.