І серце у грудях бідолашного Ауґусто застугоніло як несамовите; він геть почервонів, чоло йому палахкотіло вогнем. Очі Евхенії зникли з-перед його очей, і він не бачив більше нічого, крім туману, червоного туману. На якусь мить він, здавалося, знепритомнів.
— Пожалійте, Евхеніє, пожалійте мене!
— Заспокойтеся, доне Ауґусто, заспокойтеся!
— Доне Ауґусто... доне Ауґусто... доне... доне.
— Атож, мій добрий доне Ауґусто, заспокойтеся й поговорімо спокійно.
— Але дозвольте мені... — і він узяв у свої руки її правицю, холодну й білу, як сніг, із веретеноподібними пальцями, зробленими, щоби доторкатися до клавіш фортепіано, щоби видобувати з них солодкі арпеджіо.
— Якщо вам так хочеться, доне Ауґусто.
Він підняв її пальці й покрив їх поцілунками, які майже не нагріли їхню білу холодність.
— Коли ви закінчите, доне Ауґусто, ми почнемо розмовляти.
— Але стривайте, Евхеніє, ви ж...
— Ні, ні, ні!... Це для мене лише порожня формальність! — І визволивши свою руку з його рук, провадила: — Я не знаю, які надії могли навіяти вам мої дядько й тітка, чи, власне, моя тітка, але річ у тому, що ви, як мені здається, обманюєте себе.
— Як, обманюю себе?
— Вони повинні були сказати вам, що я маю нареченого.
— Я це знаю.
— Вони вам сказали?
— Ні-ні, ніхто нічого мені не казав, але я знаю.
— У такому разі...
— Але річ у тім, Евхеніє, що я ні на що не претендую, нічого не прагну, нічого не прошу. Я готовий задовольнитися тим, Евхеніє, що ви дозволите мені приходити іноді омивати свій дух у погляді цих очей, одурманювати себе у випарах вашого дихання...
— Даруйте, доне Ауґусто, але це ті речі, про які пишуть у книжках, облишмо це. Я не забороняю вам приходити сюди, коли вам заманеться, не забороняю бачитися зі мною знову й знову, не забороняю розмовляти зі мною й навіть... ви вже в цьому переконалися, не забороняю навіть цілувати мені руку, але я маю нареченого, в якого я закохана і з яким маю намір одружитися.
— Але чи справді ви в нього закохана?
— Що за запитання?
— І звідки ви знаєте, що ви в нього закохана?
— Але чи ви не збожеволіли, бува, доне Ауґусто?
— Ні, ні. Я кажу вам це тому, бо мій найкращий друг мені сказав, що існує багато людей, які вважають себе закоханими, а насправді ними не є...
— Але він говорив це про вас, чи не так?
— Атож, він це сказав про мене. Ну то й що?
— Бо у вашому випадку так воно, можливо, і є.
— Але невже ви вірите, невже ти віриш, Евхеніє, що я не по-справжньому закоханий у вас?
— Не кричіть так голосно, доне Ауґусто, бо вас може почути служниця...
— Так, так, — провадив дон Ауґусто, входячи в екстаз. — Є люди, які не вірять, що я можу закохатися по-справжньому!..
— Стривайте хвилину, — урвала його Евхенія і вийшла з кімнати, покинувши його самого.
Вона повернулася за короткий час і з незворушним спокоєм запитала:
— То як, доне Ауґусто, ви вже заспокоїлися?
— Евхеніє! Евхеніє!
У цю мить почувся дзвінок у дверях і Евхенія сказала:
— Мої дядько й тітка!
І за хвилину вони обоє увійшли до зали.
— Дон Ауґусто прийшов до нас із візитом, я вийшла відчинити йому, він хотів піти геть, але я попросила його увійти, сказавши, що ви скоро повернетеся, й ось ви вже вдома.
— Настане час, — вигукнув дон Фермін, — коли зникнуть усі суспільні формальності! Я переконаний, що стіни й загорожі приватних володінь лише розбуджують апетит у тих, кого ми називаємо злодіями, тоді як насправді злодіями є власники. Немає надійнішої власності, ніж та, яка не захищена ні стінами, ні загорожами, і доступна геть для усіх. Людина народжується доброю, вона добра від природи; суспільство її псує й розбещує...
— Замовкни, чоловіче! — вигукнула донья Ермелінда. — Бо ти не даєш мені слухати спів кенара. Ви чуєте, як він співає, доне Ауґусто? Казка, а не спів! А коли Евхенія почала навчатися гри на фортепіано, то кенар, якого ми тоді мали, слухав її; він збуджувався й чим більше вона била пальцями по клавішах, тим більше він співав і співав. Аж поки помер од розриву серця...
— Навіть домашні тваринки заражаються нашими вадами! — докинув дядько. — Навіть тих тварин, які живуть із нами, ми вихопили зі святого стану природи. О, людство, людство!
— І ви мали підстави для якихось надій, доне Ауґусто? — запитала тітка.
— Ой, ні, сеньйоро, ні, лише якусь блискавично коротку мить... Так мені принаймі здалося...
— Он як!
— Атож, тітонько, то була справді дуже коротка мить, але її вистачило, щоби дон Ауґусто прийшов до тями після короткого нападу слабкості, який він приніс із вулиці.
— Як?
— О, то пусте, сеньйоро.
— А зараз я покину вас, бо в мене є робота, — сказала Евхенія й, подавши на прощання руку донові Ауґусто, вийшла з кімнати.
— І як воно? — запитала в Ауґусто тітка майже відразу по тому, як Евхенія вийшла.
— Про що ви запитуєте?
— Про ваш наступ, природно.
— Погано, дуже погано. Вона сказала мені, що має нареченого і має намір одружитися з ним.
— Хіба ж я не казав тобі про це, Ермеліндо, хіба ж я не казав?
— Але ж ні, ні, ні! Такого не може бути. Балачки про нареченого — то божевілля, доне Ауґусто, то божевілля!
— Але, сеньйоро, якщо вона в нього закохана?..
— Я ж казав, — вигукнув дядько, — я ж казав. Свобода, свята свобода, свобода вибору!
— Але ж ні, ні, ні! Чи розуміє ця дівчина, що вона робить? Зневажити вас, доне Ауґусто, вас! Такого не може бути!
— Але ж, сеньйоро, поміркуйте, подумайте. Не годиться, не дозволено ламати волю такої дівчини, як Евхенія. Ідеться про її щастя, а всі ми повинні дбати тільки про неї, про те, щоби зробити її щасливою...
— Ви, доне Ауґусто, ви мені це говорите?
— Я, сеньйоро, так, я. Я готовий пожертвувати собою задля щастя Евхенії, вашої небоги, бо моє щастя полягає в тому, щоби вона була щаслива!
— Браво! — вигукнув дядько. — Браво! Браво! Ми бачимо перед собою героя! Ми бачимо перед собою анархіста... анархіста містичного!
— Анархіста? — перепитав Ауґусто.
— Так, анархіста. Бо мій анархізм вимагає цього, саме цього, щоби кожен жертвував собою задля інших, аби людина почувалася щасливою, роблячи щасливими інших, аби...
— Але ти почуваєшся не вельми щасливим, Ферміне, коли тобі подають суп не о дванадцятій годині, а не раніше як десять хвилин по дванадцятій!
— Даруй мені, Ермеліндо, але ж ти знаєш, мій анархізм — суто теоретичний... Я намагаюся досягти досконалості, але...
— І щастя теж теоретичне! — вигукнув Ауґусто, засмучений і наче говорячи сам до себе. А тоді сказав: — Я вирішив принести себе в жертву задля щастя Евхенії й обміркував героїчний акт.
— Який?
— Чи не сказали ви мені одного разу, сеньйоро, що будинок, який залишив Евхенії її бідолашний батько...
— Атож, мій безталанний брат.
— ...закладений під іпотеку, що забирає всю її ренту?
— Так, сеньйоре.
— Тоді гаразд. Я знаю, що мені робити! — сказав Ауґусто й рушив до виходу.
— Але ж, доне Аугусто...
— Ауґусто відчуває себе спроможним на героїчні вчинки, на великі жертви. І тепер він з’ясує, чи він закоханий лише головою, чи це почуття підтримується також його серцем, чи він тільки вірить у те, що закоханий, а насправді ні. Евхенія, сеньйори, пробудила мене до життя, до справжнього життя і нехай вона робить, що хоче, я повинен почувати до неї довічну вдячність. А зараз, до побачення!
І вийшов урочистою ходою. Та не встиг він вийти на вулицю, як донья Ермелінда закричала:
— Дівчино!
Розділ дванадцятий