— Сеньйорито, — сказала наступного дня Ауґусто Лідувіна, увійшовши до його кімнати. — Прийшла дівчина з прасованою білизною.
— Дівчина з прасованою білизною? А, нехай заходить!
Увійшла дівчина, яка принесла в кошику білизну Ауґусто. Вони дивилися одне на одного, й вона, бідолашна, відчула, що обличчя їй густо почервоніло, бо ніколи з нею не відбувалося нічого подібного, коли вона стільки разів раніше заходила в цей дім. Раніше, здавалося, цей сеньйор її зовсім не помічав, і це її тривожило й навіть засмучувало, бо вона вважала, що добре знає, чого вона варта. Не звертати уваги на неї! Не дивитися на неї так, як дивляться інші чоловіки! Не пожирати її очима або, точніше, не облизувати ними її очі, рот та обличчя!
— Що з тобою, Росаріо, бо тебе, здається, так звати, чи ні?
— Атож, мене так звати.
— То що з тобою відбувається?
— Чому ви думаєте, що зі мною щось відбувається, сеньйорито Ауґусто?
— Бо я ніколи не бачив тебе такою червоною. І ти здаєшся мені іншою.
— А мені здаєтеся іншим ви...
— Може бути... Може бути... А підійди-но ближче.
— Облиште жартувати й закінчуймо справу.
— Жартувати? То ти вважаєш, я жартую? Підійди ближче, я хочу тебе роздивитися.
— Хіба ви мене не бачили раніше, хіба я вперше до вас приходжу?
— Та бачив, але досі не зауважував, що ти така гарна...
— Годі вам, сеньйорито, не жартуйте, — сказала дівчина, але обличчя її палахкотіло вогнем.
— Навіть сонце здається мені не таким яскравим, коли я дивлюся...
— Закінчуймо...
— Підійди-но сюди, підійди. Тобі здається, сеньйор Ауґусто збожеволів, правда ж? Але не в тому річ, не в тому, зовсім ні. Річ у тому, що досі я був геть дурним, був просто йолопом, зануреним у туман, зовсім сліпим... Минуло не так багато часу відтоді, як мені відкрилися очі. Ти ж сама бачила, коли стільки разів заходила в цей дім, що я на тебе дивився, а проте не бачив тебе... Я був йолопом, йолопом... але що з тобою відбувається, дівчино, що з тобою відбувається?
Росаріо, якій довелося опуститися на стілець, затулила обличчя долонями і розплакалася. Ауґусто підвівся, зачинив двері, повернувся до дівчини й, поклавши їй руку на плече, тихо запитав у неї своїм найвологішим і найгарячішим голосом:
— Але що з тобою відбувається дівчино, що з тобою?
— Ви такого наговорили мені, доне Ауґусто, що мені захотілося плакати.
— Янголе Божий!
— Ви такого не кажіть, доне Ауґусто.
— Як я можу такого не казати? Адже я жив сліпий, дурний, так ніби й не жив, аж поки з’явилася жінка, яка відкрила мені очі, і я побачив світ, а насамперед навчився бачити вас, жінок.
— І ця жінка... певно, вона погана жінка?
— Погана? Погана, кажеш? Ти розумієш, що ти кажеш, Росаріо, ти розумієш? Ти знаєш, що таке погано, що то означає бути поганим? Ні, ні, ні, ця жінка, як і ти, янгол. Але вона мене не кохає... вона мене не кохає... не кохає, — і коли він це говорив, голос йому зламався, а на очі набігли сльози.
— Бідолашний дон Аугусто!
— Атож, ти це сказала, Росаріо, ти це сказала! Бідолашний дон Ауґусто! Але послухай-но мене Росаріо, облиш «дона» і кажи просто: бідолашний Ауґусто! Ну ж бо: бідолашний Ауґусто!
— Але ж, сеньйорито...
— Ну ж бо, скажи: «Бідолашний Ауґусто!»
— Якщо ви наполягаєте... бідолашний Ауґусто!
Ауґусто сів.
— Ходи сюди! — сказав їй.
Вона підвелася, наче піднята пружиною, наче загіпнотизована, важко дихаючи. Він ухопив її, посадив собі на коліна, міцно пригорнув до грудей і тримаючи свою щоку притиснутою до щоки дівчини, яка пашіла полум’ям, схвильовано заговорив:
— Ой, Росаріо, Росаріо, я не знаю, що зі мною відбувається, я не знаю, що зі мною таке! Та жінка, яку ти назвала поганою, не знаючи її, зробила мене сліпим, подарувавши мені зір. Я не жив, а тепер я живу; але тепер, коли я живу, я відчуваю, що означає вмерти. Я повинен захиститися від тієї жінки, я повинен захиститися від її погляду. Ти допоможеш мені, Росаріо, ти допоможеш мені, щоб я зміг захиститися від неї?
Тихеньке «так», промовлене пошепки, голосом, який долетів ніби з іншого світу, залоскотало слух Ауґусто.
— Я вже не знаю, що відбувається зі мною, Росаріо, не знаю, ані що я кажу, ані що я роблю, ані що я думаю; я взагалі не знаю, існую я чи вже не існую, закохавшись у ту жінку, яку ти називаєш поганою...
— Я ж бо, доне Ауґусто...
— Ауґусто, Ауґусто...
— Я ж бо, Ауґусто...
— Гаразд, замовкни, годі, — і він заплющив очі, — не кажи нічого, дозволь говорити мені самому, говорити із самим собою. Так я жив відтоді, як померла моя мати, жив із самим собою; тобто не жив, а спав. І я не знав, що означає спати разом, спати удвох одним сном. Спати разом! Спати разом не так, аби кожен спав своїм окремим сном, ні, а спати спільно, спати спільно одним сном! І чи зможемо ми спати з тобою, Росаріо, одним сном?
— А та жінка... — почала бідолашна дівчина, тремтячи в обіймах Ауґусто й зі слізьми в голосі.
— Та жінка, Росаріо, мене не кохає... мене не кохає... мене не кохає... Але вона навчила мене, що є інші жінки, завдяки їй я довідався, що є інші жінки... і котрась із них зможе покохати мене... Ти покохаєш мене, Росаріо, скажи мені, ти мене покохаєш? — і він притиснув її, наче божевільний, до своїх грудей.
— Думаю, що так... Думаю, я зможу покохати вас...
— Покохати тебе, Росаріо, покохати тебе!
— Покохати тебе...
— Так, Росаріо, так!
У цю мить відчинилися двері, з’явилася Лідувіна й, вигукнувши: «Ой!» — зачинила їх знову. Ауґусто стривожився набагато більше, ніж Росаріо, яка, швиденько підхопившись на ноги, пригладила собі волосся, обтрусилася й уривчастим голосом сказала:
— Отже, сеньйорито, розрахуємося?
— Так, ти маєш рацію. Але ти повернешся, ти повернешся.
— Так, я повернуся.
— Іти пробачиш мені за все! Ти мені пробачиш?
— Пробачу... за що?
— За це... За це... Це було божевілля. Ти мені пробачиш?
— Я не маю за що пробачати вам, сеньйорито. Але раджу вам зробити одне: не думати про ту жінку.
— А ти? Ти думатимеш про мене?
— Пробачте, мені час іти.
Вони погодили рахунок, і Росаріо пішла. Щойно вона вийшла, як увійшла Лідувіна.
— Ви вже запитували мене, сеньйорито, як можна з’ясувати, закоханий чоловік чи не закоханий?
— Авжеж, запитував.
— І я сказала вам, що він робить або говорить дурниці, коли закоханий. Отже, тепер я можу сказати з певністю: ви закоханий.
— Але в кого? У Росаріо?
— У яку там Росаріо... В іншу!
— Але... ти вважаєш...
— Ні-ні, я не думаю, що дійшло до непоправного. Але...
— Лідувіно! Лідувіно!
— Я завжди готова прислужитися вам, сеньйорито. Бідолаха, мусив лягти, голова йому палала вогнем. І вклавшись до ліжка, біля якого куняв Орфей, він сказав: «Ох, Орфею, Орфею, що то означало би спати одним, одним, одним, спати одним сном? Спати одним сном — це ілюзія, видимість; спати удвох — це правда, реальність. А що таке реальний світ — як не сон, яким усі ми спимо, загальний сон?»
І він провалився в сон.
Розділ тринадцятий
За кілька днів по тому Лідувіна увійшла вранці до кімнати Ауґусто, сказавши йому, що до нього прийшла з візитом сеньйорита.
— Сеньйорита?
— Атож, вона, піаністка.
— Евхенія?
— Так, Евхенія. Здається, не тільки ви схибнулися з розуму.
Бідолашний Ауґусто затремтів. І почув себе винним. Підвівшись, він швидко вмився й був готовим до всього.
— Я вже знаю, сеньйоре доне Ауґусто, — урочисто сказала йому Евхенія, коли побачила його, — що ви купили мій борг у мого кредитора, який володіє іпотекою мого будинку.