— Не заперечую.
— А за яким правом ви це зробили?
— За тим правом, сеньйорито, яке дозволяє кожному громадянинові купувати все, що йому заманеться і що його власник захоче продати.
— Я хотіла запитати не про те, а про те, навіщо ви його купили?
— Бо мені було прикро бачити, як ви залежите від чоловіка, до якого ви, либонь, байдужі, і який, я підозрюю, є не більш, як бездушним торговцем.
— Тобто ви вважаєте, що тепер я залежу від вас, а ви чоловік, до якого я не байдужа?
— Оце ні, ні, ні! Ніколи, Евхеніє, ніколи! Ніколи я не прагнув, аби ви залежали від мене. Ви мене ображаєте навіть тим, що це припускаєте. Я покажу вам, — і збуджено вийшов, покинувши її саму.
Незабаром він повернувся з якимись паперами.
— Ось, Евхеніє, документи, які підтверджують ваш борг. Заберіть їх і робіть із ними все, що захочете.
— Як?
— Я відмовляюся від них. Для цього їх і купив.
— Я знаю, а тому й сказала, що ви не вдавайте, ніби купили їх не для того, щоби поставити мене в залежність од вас. Ви хочете прив’язати мене до себе почуттям вдячності. Ви хочете купити мене!
— Евхеніє! Евхеніє!
— Так, ви хочете купити мене, хочете купити мене! Ви хочете купити мене... ні, не моє кохання, бо воно за гроші не продається, а моє тіло!
— Евхеніє! Евхеніє!
— Для мене це теж ганьба, хоч ви, може, й не розумієте. Не менша ганьба, ніж будь-яка інша.
— Евхеніє, Господи, Евхеніє!
— Не наближайтеся до мене, бо я за себе не відповідаю!
— Гаразд, я все ж таки підійду. Бий мене, Евхеніє, бий; ображай мене, плюнь на мене, роби зі мною все, що захочеш!
— Ви не заслуговуєте навіть на це, — сказала Евхенія і підвелася на ноги. — Я йду, але затямте собі, що я не приймаю вашу милостиню чи ваш дар! Я працюватиму більше, ніж раніш. Я примушу працювати свого нареченого, який незабаром стане моїм чоловіком, і ми якось проживемо. А щодо цих паперів, то нехай вам дістанеться мій будинок.
— Але якщо я не заперечуватиму, Евхеніє, щоби ви одружилися з тим своїм нареченим, про якого говорите?
— Як це? Що ви маєте на увазі?
— Якщо я зробив це не для того, щоби ви, пов’язані вдячністю, погодилися взяти мене за свого чоловіка? Якщо я відмовився від власного щастя, або, висловлюючись точніше, якщо моє щастя полягає в тому, щоби ви були щасливою, й більш мені нічого не треба, щоби ви знайшли своє щастя з чоловіком свого вільного вибору?..
— Ой, ой, ви мене геть розчулили. Ви обрали собі роль героїчної жертви, мученика! Забирайте собі будинок, я вам кажу. Я вам його дарую.
— Але ж Евхеніє, Евхеніє...
— Годі!
І більше не глянувши на нього, двоє очей, які метали вогонь, зникли.
Якусь мить Ауґусто залишався геть приголомшеним, не усвідомлюючи, що він існує, а коли струсив із себе туман розгубленості, який його огорнув, надів капелюха й вийшов на вулицю, щоби поблукати навмання. Проходячи повз церкву Сан-Маргін, він увійшов досередини, майже не усвідомлюючи, що робить. І увійшовши, не побачив нічого, крім слабенького вогника лампади, яка горіла перед головним вівтарем. Йому здавалося, що він вдихає темряву, запах старості, традицію, обкурену пахощами ладану, домашнє вогнище століть і, йдучи майже навпомацки, він знайшов собі лаву й сів. Він почувався стомленим, смертельно стомленим і так, наче вся ця темрява, вся ця старість, яку вона видихала, тяжко давили йому на серце. З шарудіння, яке, здавалося, долинало здалеку, дуже здалеку, раз у раз вихоплювався тихий, стримуваний кашель. Він пригадав свою матір.
Заплющив очі й почав пригадувати той затишний і теплий дім, куди світло проникало крізь білі квіти, вишиті на фіранках. Знову побачив свою матір, яка безшумно снувала туди-сюди, завжди в усьому чорному, з усмішкою, що була розбавлена слізьми. І перед ним промайнуло все його життя малого хлопця, коли він був частиною своєї матері й жив під її крилом, промайнула і смерть бідолашної сеньйори, смерть повільна, серйозна, тиха й безболісна, коли вона відійшла, наче мандрівна пташка, яка беззвучно злітає в небо. Потім пригадав чи вимріяв зустріч з Орфеєм і незабаром поринув у такий стан духу, в якому перед ним миготіли, наче на екрані кінематографа, найдивовижніші видіння.
Неподалік від нього якийсь чоловік шепотів молитви. Чоловік підвівся, щоби вийти, й він пішов за ним. На виході з церкви той вмочив указівного й середнього пальця правої руки в купіль і запропонував свяченої води Ауґусто, після чого перехрестився. Обидва підійшли до дверей.
— Дон Авіто! — вигукнув Ауґусто.
— Ауґустіто! Це ти!
— Але чому ви тут?
— Так, я тут. Життя багато чого навчає, а ще більше навчає смерть. Вони навчають багато, набагато більше, ніж наука.
— А як же з кандидатством у генії?
Дон Авіто Карраскаль розповів йому про трагічну історію свого сина[39]. І закінчивши словами: «Тепер ти зрозумієш, Ауґустіто, як я до цього дійшов...»
Аугусто мовчав, дивлячись у землю. Вони вийшли на алею.
— Так, Ауґусто, так, — провадив дон Авіто, — життя — єдиний учитель життя; справжньої педагогіки, яку можна було б цінувати, не існує. Навчитися жити можна тільки живучи, й кожна людина мусить починати жити, навчатися жити знову й знову...
— А як же здобутки поколінь, доне Авіто, заповіт віків?
— Є заповіт лише двох видів: заповіт ілюзій і заповіт розчарувань, і обидва можна знайти лише там, де ми щойно були, — у храмі. Не сумніваюся, що тебе туди привела або велика ілюзія, або велике розчарування.
— І те, й те.
— Атож, і те, й те, це мене не дивує. Бо ілюзія, надія породжують розчарування, спогад, а розчарування, спогад породжують ілюзію, надію. Наука — це реальність, це щось присутнє, мій любий Ауґусто, а я вже не можу жити чимось присутнім. Відтоді, як мій бідолашний Аполодоро, моя жертва — і коли він це сказав, у його голосі забриніли сльози — помер, тобто наклав на себе руки, більше не існує нічого присутнього, нічого теперішнього, не існує ані науки, ані реальності, що були б важливими для мене; я можу жити, тільки щось спогадуючи або на щось сподіваючись. І я прийшов до цього притулку для всіх ілюзій і розчарувань — до церкви!
— То ви тепер віруєте?
— Хіба я знаю!..
— Отже, ви не віруєте?
— Я не знаю, вірую я чи не вірую, я знаю, що молюся. І добре не розумію, про що я молюся. Нас тут кілька людей, які приходять уночі молитися. Я не знаю, хто вони, вони не знають, хто я, але ми почуваємо себе солідарними, в інтимному єднанні одні з одними. І тепер я думаю, що клятому людству бракує геніїв.
— А ваша дружина, дон Авіто?
— Ох, моя дружина! — вигукнув Карраскаль, і сльоза, яка утворилася в його оці, здавалося, почала випромінювати внутрішнє світло. — Моя дружина! Я відкрив її! До свого великого нещастя я не знав, які скарби вона ховає в собі. Я зміг проникнути в таємниці життя лише тоді, коли жахливими ночами, після самогубства мого Аполодоро, я схиляв голову їй на коліна, на коліна матері, і плакав, плакав, плакав. І вона, легенько гладячи мене по голові, казала мені: «Бідолашний мій син! Бідолашний мій син!» Ніколи, ніколи не було матері кращої, ніж вона. Ніколи я не думав, що зроблю її матір’ю — і якою! — я лише сподівався, що вона дасть мені сировину, потрібну для виготовлення генія... ніколи я не думав, що вона стане саме такою матір’ю, яка буде потрібного мені одного дня. Бо я не знав своєї матері, Ауґусто, я її не знав; я не мав матері, я не знав, що означає її мати, аж поки моя дружина, яка втратила свого сина й мого, почула себе також і моєю матір’ю. Ти знав свою матір, Ауґусто, чудову донью Соледад, яка так наполегливо радила тобі одружитися.
— Я знав її, доне Авіто, але я її втратив, і сьогодні прийшов до церкви, щоби пом’янути.
— Якщо хочеш знову її мати, одружися, Ауґусто, одружися!