Таку систему поглядів, безперечно, можна назвати концепцією, а якщо сказати точніше, то це буде відчуття життя, яке я не наважуся назвати песимістичним, бо знаю, що це слово не подобається донові Міґелю. Така його переконаність — чи, радше, нав’язлива ідея, — що якщо його душа не безсмертна й не безсмертні душі інших людей, а також усіх живих створінь на землі, тобто вони не є безсмертними в тому значенні, в якому вважали їх такими наївні католики середніх віків, тоді, якщо так не є, немає нічого цінного й не існує зусилля, варте того, щоб його докласти. І звідси виникає доктрина глибокої нудьги, яка опанувала Леопарді[3], після того як загинула його висока самоомана, його віра в те, що він вічний. І це пояснює, чому найулюбленішими трьома авторами дона Міґеля є Сенанкур[4], Кентал[5] і Леопарді.
Проте цей суворий і жорсткий, безсистемний гумор не тільки завдає удару схильній до обережності вдачі наших людей, які хочуть знати, як їм поводитися, коли хтось звертається до них, він ще й дратує їх неабияк. Вони хочуть сміятися, але тільки для того, щоби поліпшити собі травлення й розвіяти свої турботи, а не для того, щоби повернути те, що вони недозволено проковтнули, а тим більше не для того, щоби перетравити свій клопіт. А дон Міґель уперто наполягає на тому, що коли ми намагаємося розсмішити людей, то робимо це не для того, аби внаслідок скорочення своєї діафрагми вони допомагали своєму травленню, а для того, щоби вони вибльовували те, що поглинули, бо для нас набагато очевиднішим стає сенс життя та всесвіту, коли наш шлунок вільний від ласощів та надмірної їжі. І він не визнає ані іронію без жовчі, ані стриманого гумору, бо каже, що там, де немає бодай трохи жовчі, немає й іронії, а стриманість перебуває у стані сварки з гумором або, як він воліє його називати, з ядучим гумором.
Усе це ставить перед ним вельми прикре і мало приємне завдання, про яке він говорить, що це не що інше, як масаж громадської наївності, як намагання з’ясувати, чи колективна винахідливість нашого народу мало-помалу стає гострішою та витонченішою. Бо він неймовірно дратується, коли хтось каже, що наш народ, а надто той, який живе на півдні країни, метикуватий і винахідливий. «Народ, який розважається битвою з биком і знаходить розмаїття та приємність у цьому примітивному видовищі, не може бути визнаний надто розумним», — каже він. І додає, що годі знайти примітивніший та затверділіший мозок, аніж мозок уболівальника кориди. Спробуйте зацікавити більш або менш гумористичними парадоксами того, кого приводить у шалене збудження вправний удар Вісенте Пастора![6] І він гостро осуджує блазенський ентузіазм оглядачів кориди, які здобувають популярність словами та каламбурами, що розвеселяють і тішать вуличних волоцюг.
Якщо ж ми ще й згадаємо про те, що він полюбляє розважатися, але не каламбурами, а метафізичними ідеями, то буде зрозуміло, чому так багато людей відмовляються читати його твори — одні тому, що від такого читання їм починає боліти голова, а інші тому, що позаяк sancta sancte tractanda sunt, тобто до святого треба ставитися свято, то вони вважають, що на такі матерії не можна дивитися з іронією та насмішкою. Проте на це він відповідає, що не розуміє, чому повинні прикидатися, що йдеться про серйозні речі, духовні діти тих, хто мав звичку глузувати з найсвятішого, тобто з тих вірувань і надій, які приносили найбільшу втіху їхнім братам. Якщо були люди, які глузували з Бога, то чому ми не можемо глузувати з Раціонального Розуму, Науки й навіть Істини? І якщо в нас відібрали нашу найдорожчу й найзаповітнішу життєву надію, то чому нам не дозволено геть усе змішувати, щоб убивати час та вічність і бодай якось помститися?
Неважко також припустити, що хтось почне запевняти, ніби в цій книжці є уривки непристойні або, якщо висловити це іншим словом, порнографічні; проте дон Міґель подбав про те, щоби пояснити мені дещо з того, що могло здивувати мене в його рюмані. І я готовий протестувати проти такого звинувачення і стверджувати, що грубощі, на які можна натрапити в його творі, не мають наміру ані розбудити апетит гріховної плоті, ані не ставлять перед собою іншої мети, крім як бути відправним пунктом для інших міркувань.
Та відраза, з якою дон Міґель ставиться до порнографії, добре відома всім, хто його знає. І це пояснюється не тільки сучасними уявленнями про мораль, а й тим, що він дотримується думки: надмірна стурбованість проблемами плоті завдає великої шкоди розуму. Письменники порнографічного або просто еротичного спрямування здаються йому менш розумними, більш убогими інтелектуально — словом, дурнішими. Я чув, як він висловив свою переконаність у тому, що із трьох пороків, класичної трійці, — жінки, азартні ігри й вино — два перші руйнують розум набагато більше, ніж третій. І це при тому, що сам дон Міґель п’є лише воду. «Із п’яним можна поговорити, — сказав він мені одного разу, — й навіть почути від нього щось розумне, але хто може витримати розмову з картярем або розпусником? Ви знайдете там розум на рівні вболівальника кориди, який перебуває на вершині цілковитого ідіотизму».
Але з другого боку, мене не дивує, що еротика іноді легко поєднується з метафізикою, бо я вірю в те, що наші народи, як це показують нам їхні літератури, стають воїнами та священнослужителями, щоби згодом повернутися до еротики й метафізики. Поклоніння жінці спочатку збігалося з поклонінням витонченим методам концептуального сприйняття світу. Духовне дерево наших народів показує, насамперед у добу середніх віків, що варварське суспільство було схильне до релігійної, містичної та войовничої екзальтації — меч у руці воїна поєднується з хрестом там, де він його стискає; але на жінку тоді мало звертали увагу й вона посідала другорядне місце у світогляді того суспільства, а суто філософські ідеї спали, загорнуті в теологію, у християнських монастирях. Еротичне й метафізичне розвивалися поряд. Релігія — войовнича; метафізика — еротична або любострасна.
Саме релігійність робить чоловіка створінням войовничим і схильним битися, а може, навпаки, схильність битися приводить його до релігії, а з іншого боку, метафізичний інстинкт, цікавість пізнати те, що не має для нас великого значення, словом, первісний гріх робить чоловіка істотою чуттєвою або можна, навпаки, припустити, що саме чуттєвість розбуджує в ньому, як і в Єві, метафізичний інстинкт, прагнення пізнати науку добра та зла. А ще існує містика, метафізика релігії, яка народжується з чуттєвості войовничості.
Дуже добре знала про все це афінська куртизанка Теодота, про яку Ксенофонт[7] розповідає у «Спогадах», про її розмову із Сократом, і про те, як вона запропонувала філософу, зачарована його спроможністю досліджувати істину — чи радше допомагати їй народитися, — стати для неї звідником і допомагати їй знаходити друзів. (Стати її синфератесом, помічником у полюванні, як розповідає нам дон Міґель, професор грецької мови, якому ми завдячуємо це надзвичайно цікаве спостереження). І в усій тій надзвичайно цікавій розмові між Теодотою, куртизанкою, і Сократом, філософом-акушером, дуже чітко можна бачити тісну спорідненість, яка існує між двома професіями, і як філософія у своїй великій і важливій частині є звідництвом, а звідництво — також філософією.
А якщо воно й не зовсім так, як я кажу, то навряд чи хтось став би заперечувати, що ця ідея цікава.
Проте я не можу не звернути увагу на те, що цим своїм розрізненням між релігією та войовничістю, з одного боку, і філософією та еротикою — з іншого, я розійшовся в поглядах зі своїм улюбленим учителем дон Фульхенсіо Ентрамбосмарес дель Аквілоном, про якого дон Міґель так детально розповів у романі або рюмані «Кохання й педагогіка». Річ у тому, що видатний автор «Ars magna combinatoria»[8] стверджує: релігію войовничу й релігію еротичну, метафізику войовничу й метафізику еротичну, еротику релігійну й еротику метафізичну, войовничість метафізичну й войовничість релігійну і, з другого боку, релігію метафізичну й метафізику релігійну, еротику войовничу й войовничість еротичну — усе це необхідно розглядати окремо від релігії релігійної, метафізики метафізичної, еротики еротичної і войовничості войовничої. Це утворює шістнадцять бінарних протиставлень. І я вже не згадую про можливі потрійні сполучення, наприклад, про релігію метафізично-еротичну або про метафізику войовничо-релігійну! Але я не наділений ані невичерпним комбінаторним генієм дона Фульхенсіо, ані тим паче неподоланною схильністю все змішувати та робити невизначеним, притаманною дону Міґелю.
3
Джакомо Леопарді (1798-1837) — італійський письменник-романтик, творець песимістичної теорії
4
Етьєн Півер де Сенанкур (1770-1846) — французький письменник-романтик, автор роману в листах «Оберман».
7
Ксенофонт у молодості був учнем філософа Сократа, чий образ він відтворив у «Сократичних творах», куди входять «Спогади про Сократа», «Захист Сократа на суді» і «Бенкет». Епізод, який наводить Унамуно, входить до одинадцятого розділу третьої книги «Спогадів» — «Розмова з Теодотою про друзів».
8
Йдеться про працю середньовічного іспанського філософа, поета і місіонера Раймона Луллія (1235-1315).